Поки я розглядав Ельстірове малярство, безперервний бренькіт дзвіночка, вістуючи про прихід гостей, заколисував мене. Тиша, запанувавши потім надовго, нарешті збудила мене з задуми, — не так раптово, щоправда, — як вириває Бартоло зі сну тиша, що западає по Ліндоровім співі. Я злякався, що про мене забули, що всі уже сіли до столу, і почимчикував до салону. У дверях кабінету, де висів Ельстір, чекав на мене лакей, чи то сивий, чи то упудрований, чекав з міною еспанського міністра, не забуваючи, проте, виявляти до мене пошану, яку виявляють королю. З його міни я побачив, що він ждав би мене ще годину, і з жахом подумав про те, йк через мене затримався обід, і ще з більшим жахом — про те, що я присягнувся на одинадцяту з’явитися ще й до пана де Шарлюса.
Еспанський міністр повів мене до того салону (дорогою я спіткав лакейчука, якому робив капості швейцар і який на моє запитання, як ся має наречена, засвітився щастям і відповів, що завтра у них в обох вихідний і вони проведуть разом цілий день, а потім почав вихваляти доброту її ясновельможносте), де мав бути дук, і я боявся, що застану його у злому гуморі. Але він, навпаки, зустрів мене доброзичливо, щоправда, ця доброзичливість була, очевидно, десь удавана, доброзичливість для годиться, але ж не позбавлена щиросте: як-не-як, а дук уже зголоднів, до того ж він усе думав, що гості теж мліють голодом, а гості вже зібралися. Згодом я довідався, що мене справді ждали майже три чверті години. Дук Ґермантський, мабуть, гадав, що, продовживши повсюдні тортури на дві хвилини, він не посилить їх, і що ґречність, через яку він так затягнув запрошення до столу, буде дотримано до кінця, як він не звелить подавати негайно, — звідси я висную, що не спізнився й нікого не змусив чекати. Ось чому він спитав мене, — наче ми мали ще багато часу до обіду і наче не всі ще гості прибули, — чи сподобався мені Ельстір. А сам, приборкуючи голодні корчі, не бажаючи більше втрачати ані секунди, заходився разом із дукинею знайомити мене з гостями. Лише тоді я зауважив, що довкола мене, досі (поминаючи салон пані Сванн) призвичаєного в нас удома, в Комбре і в Парижі, до опікунчого або підозрілого ставлення невдоволених міщанок, для яких я зоставався дитиною, відбулася зміна декорацій, подібна до тієї, яка раптом вводить Парсифаля в гурт дів-квіток. Геть декольтовані дами (тіло їхнє лисніло крізь лапату галузку мімози або між широкими пелюстками троянди), вітаючи мене, обіймали мене довгим пестливим поглядом, так ніби тільки сором’язливість заважала їм поцілувати мене. Проте багато хто з цих жінок був взірцем цноти; багато хто з них, але не всі, бо найцнотливіші не відчували до вітрогонок тієї огиди, якою перейнялася б до них моя матір. На такі грішки, які заперечували, проти очевидности, їхні святі та божі приятельки, дивилися крізь пучки у світі Ґермантів, тут найголовніше було підтримувати світські знайомства. Всі вдавали, ніби не знають, що господиня дому ходить по руках, аби тільки вона не ввела в неславу свій «салон».