Отож навіть тоді, як не могла творити добра, принцеса намагалася показати, чи, радше, переконати, бодай знаками, як не мигами, що вона не ставить себе вище від оточення. Вона говорила милі речі кожному, як говорять виховані люди особам нижчим за них, і, бажаючи прислужитися, відсувала своє крісло, аби зручніше було іншим, тримала мої рукавички, пропонувала послуги, які бришкливим буржуа здалися б недостойними, але які охоче надають принцеси королівського роду, а несамохіть, зі звички, колишні слуги.
Друга причина ласкавости, яку виявляла принцеса Пармська до мене, була причина особлива, але аж ніяк не продиктована якоюсь таємною симпатією до мене. Але зглибити цю причину мені зараз бракувало часу. Дукові, мабуть, нетерпеливилося відбути швидше презентацію, і він потягнув мене до іншої діви-квітки. Почувши її ім’я, я сказав їй, що проїжджав повз її замок під Бальбеком. «О, я була б рада показати вам свій замок! — стиха озвалася вона, вдаючи з себе скромницю, але скромницю схвильовану, і в її тихому голосочку бринів жаль, що її обійшла така рідкісна втіха; відтак, прядучи очима, вона вела далі: — Маймо надію, що не все ще втрачено. Але вас більше зацікавить замок моєї тітки Бранкас; спорудив його Мансар, це перлина провінційного будівництва». Отже, виходило так, що показати мені свій замок рада була б не лише вона — її тітка Бранкас гостила б мене з таким самим захватом; очевидно, дама вважала, що в нашу добу, коли земля переходить до рук скоробагатьків, вельможам треба плекати високі традиції панської гостинности з допомогою язика, а не справ. Та ще й вона, як усі представники її світу, намагалася мастити співрозмовника, на більшу його втіху, медом, кадити йому фіміам, переконати його, що листуватися з ним — це неабияке щастя, що він віддає пошану тим, кого одвідує, що всі аж регнуть знайомитися з ним. Буржуа, даймо їм належне, завжди намагаються справити приємне вражіння на інших. Але доброзичливість у них — це тільки суто особиста риса, передбачена для покриття якоїсь вади, і трапляється вона не у щирих друзяк, а в милих подружок. Так чи інак, у буржуазії це квітка екзотична. Зате у більшости людей блакитної крови ця риса вдачі перестала бути індивідуальною; плекана вихованням, підтримувана почуттям власної значущосте, позбавлена боязні принизитися, страху появи суперників, свідома того, що своєю люб’язністю вона може когось ощасливити, й охоча так чинити, згадана риса стала питомою ознакою цілої касти. І навіть ті, кому надто суперечливі цій якості особисті вади витісняють її з серця, несвідомо зберігають її в лексиконі чи в жестикуляції.
— Вона жінка славна, — сказав мені дук Ґермантський про принцесу Пармську, — причому в мистецтві бути «великою дамою» вона не знає рівні.
Поки мене знайомлено з жінками, один добродій сидів як на голках: то був граф Ганнібал де Бреоте-Консальві. Він прибув пізненько і вивідати, хто ж сьогодні завітав до Ґермантів, не встиг. При моїй появі він, угледівши в мені гостя не приналеж-ного до дукининого товариства і тому, мабуть, наділеного правом являтися до її салону, вгородив під склепінчасту дугу брови монокль, гадаючи, ніби, поглянувши на мене озброєним, а не голим оком, він куди швидше розкусить, що я за один. Він знав, що дукиня Ґермантська посідає клейнод (цінний привілей жінок направду незвичайних), — те, що називається «салоном»: тобто, вона вводила іноді до свого кола якусь славнозвісність, винахідника ліків чи автора шедевру. Сен-Жерменське передмістя ще залишалося під вражінням того, як на прийняття на честь англійського короля й королеви дукиня не злякалася запросити пана Детая. Жінки передмістя, допитливі голови, довго були невтішні, що їх не запрошено, адже вони аж регнули доступитися до цього великого світила. Пані де Курвуаз’є доводила, що дукиня покликала тоді й Рібо, але вона вигадала це, щоб пустити поголоску, ніби Оріана вибиває для чоловіка посаду посла. Зняв бучу й дук, з галантністю, гідною маршала Саксонського, він з’явився в фойє Французької Комедії і попросив панну Рай-хенберг прочитати вірші, коли у нього буде король, факт безприкладний в анналах раутів. Згадавши всі ці химери, які зрештою граф де Бреоте цілковито схвалював, — адже і сам він був, нарівні з дукинею, правда, чоловічого роду, не тільки оздобою, а й святинею салону, він крутив мізком, хто ж я, зрештою, такий, і відчував, що перед ним відкривається широке поле для здогадів. По душі йому шаснуло ймення Відора, але він визнав, що я замолодий для органіста, та й пан Відор не так-то вже й прославився, аби «мати вступ» до такого дому. Найприродніше здавалося йому бачити в мені попросту нового шведського аташе, про якого він чув, і він уже налаштувався мене спитати про короля Оскара, що приймав його кілька разів дуже ласкаво, але коли дук, рекомендуючи мене, назвав моє ім’я, граф, який його ніколи не чув, уже не сумнівався, що як я вже тут, то виходить, що я славнозвісність. Так, без славнозвісностей Оріана жити не могла, вона вміла заманювати до свого салону визначних людей, з таким розрахунком, щоб вони становили не більше як один відсоток, інакше вона здекласувала б цей салон. Граф де Бреоте уже облизувався й жадібно нюшив повітря: його апетит дратували не лише передсмак доброго обіду, а й вигляд цього збіговиська, якому мала додати перцю моя присутність і яке достарчало йому пікантну тему для завтрішнього сніданку в дука Шартрського. Граф де Бреоте ще до з’ясування, хто ж я такий — винахідник оце саме випробуваної протиракової сироватки чи автор одноактівки, яку саме розучували у Французькій Комедії, граф, людина широких духових запитів, великий аматор «мандрів», уже грів мені поклони, моргав, усміхався з-поза монокля; може, ним керувало неправе міркування, що він виграє в очах значної людини, як цій людині втовкмачити, що він, граф де Бреоте-Консальві, ставить розумовий розвиток на одну дошку з родовитістю; а може, просто йому хотілося висловити задоволення, але він був ні в тих ні в сих, він не знав, якою мовою нам перебалакуватися, ніби опинився перед одним із тубільців незнаної землі, до якої прибило його плота, тубільців, у яких він у надії поживитися — що не перешкоджає йому цікаво обсерву-вати місцеві звичаї, водити з мешканцями дружбу і, як вони, репетувати як на пуп — забирає страусячі яйця й прянощі мінь-ка за стекляруси. Я постарався віддячитися графові, потім поручкався з дуком де Шательро — з ним ми вже бачилися у маркізи де Вільпарізіс, яку він назвав хитрюгою. То був типовий Ґермант: білявий чуб, орлій профіль, цяточки на пористій шкірі щік — подібний до всіх його спортретованих у XVI і XVII століттях предків. Але нині, коли я вже розлюбив дукиню, її перевтілення в юнака не чарувало мене. Я читав гачечок, яким закандзюблювався ніс дука де Шательро, як підпис під знайомим, але вже не цікавим для мене малярством. Я привітався і з принцом де Фуа, а потім, собі на лихо, випручавши пучки, які принц лише потовк, встромив їх у кліщі, якими було для них у супроводі чи то іронічного, чи то добродушного усміху тевтонське ручкання князя фон Фаффенгайма. Цього приятеля маркіза де Норпуа через манію його оточення давати прізвиська всі називали «князь Фон», а листи до найближчих знайомих він підписував просто «Фон». Це скорочення можна було ще зрозуміти — спробуй-но вимовити князеве прізвище. Важче було збагнути, чому Елізабет перетворювалися чи то в Ділі, чи то в Бабет, а в іншому гурті роїлося від Кікім. Розумно, з якої речі люди — переважно дар-мобити й шелихвости — кажуть «К’ю»: аби не марнувати часу на вимовлення «Монтеск’ю». Але чи ж так багато вони вигадують, називаючи якогось кузена не «Фердинанд», а «Динанд»? Зрештою не треба думати, що Ґерманти завсігди послуговувалися двоскладовими прізвищами. Так, приміром, двох сестер, графиню де Монпейру і віконтесу де Велюд (обидві страшенні гладухи), називали, нітрохи їх цим не кривдячи і ні в кого не будячи усмішки — так віддавна це повелося, лише «Малявка» і «Мацюпка». Якби графиня де Монпейру серйозно захворіла, дукиня Ґермантська, яка пропадала за нею, зі слізьми на очах спитала б сестру: «Малявка, я чула, дуже слаба?» Пані д’Еклен начісувала волосся так, що воно висіло пачосами, тому її прозвали «собачі вуха». Іноді називали чиюсь дружину, додаючи
а до чоловікового імені й прізвища. Найскнарішого, найбруталь-нішого і найбезжальнішого чоловіка у всьому передмісті звали Рафаель, а гожа його дружина, квітка, вибуяла на голій скелі, завжди підписувалася Рафаела. Але це лише найпростіші приклади, а правил було без ліку, і принагідно ми завжди зможемо деякі з них розтлумачити.