Мені вже не хотілося, як колись, щоб Берма завмирала в якійсь позі, щоб не гасли, ледь народившись, чудові переливи барв, які вона створювала, користуючись миттєвими світловими ефектами, мені не хотілося, щоб вона сто разів повторювала який-небудь вірш. Я розумів, що моє давніше прагнення було вимогливіше від волі поета, волі трагедійниці, волі великого мист-ця-декоратора, її режисера, і що цей шарм, яким спалахував той чи інший вірш, її мінливі, неспійманні рухи, нові й нові образи становили собою коротку рвію, разову мету, минуще диво театрального мистецтва, диво, яке увага надто захопленого глядача знищила б, силкуючись його закріпити. Ба більше, мені не залежало навіть на тому, щоб ще раз почути Берму, я був цілком задоволений; раніше, коли я надто захоплювався, я тим самим прирікав себе на розчарування (чи то предметом моїх захоплень була Жільберта, чи то Берма), я вимагав від завтрішнього вра-жіння тієї втіхи, якої мені не давало вражіння вчорашнє. Не прагнучи зглибити радість, яка мені щойно була послана і яку я, мабуть, міг би пережити якось плідніше, я казав собі, як колись казав мій однокласник: «Для мене Берма стоїть на першому місці», хоча щось мені підказувало, що цей вибір, це твердження, що Берма стоїть «на першому місці», не пояснює, в чому її геній, хай цей мій здогад і вдовольняв мене.
Щойно почалася друга п’єса, я глянув у бік бенуару принцеси Ґермантської. Порухом, що викреслив чарівну лінію, по якій мій дух гнався в пустці, принцеса Марія обернула голову в глиб ложі. Гості теж підвелися, обертаючись до дверей; і в утвореній ними шпалері, зі звитяжницькою самонадією і маєстатом богині, а заразом із несподіваним кокетливим замішанням в усміхнених очах від того, що так спізнилася і наробила такого шелесту посеред вистави, сповита в білий муслін, з’явилася дукиня Ґер-мантська. Вона підійшла до своєї кузини, віддала глибокий уклін до білявого молодика, який сидів у першому ряду, а потому, обернувшись до морських священних потвор, які плавали в глибу гроти, привіталася до цих напівбогів із Жокей-клубу (о, як я хотів зараз бути ними, а надто — маркізом де Палансі!), привіталася невимушено, як вітаються до давніх приятелів, з якими бачаться день у день протягом п’ятнадцяти років. Я відчував, що тут якась таємниця, але не здолав розгадати загадку її зверненого на приятелів усміхненого погляду, в чиєму блакитному блиску, поки дукиня по черзі ручкалася з друзями, якби я зумів розкласти його крізь призму і проаналізувати його кристалізацію, може, мені відкрилася б сутність того незнаного життя, яке струмувало в ньому цієї миті. Дук Ґермантський ішов за дружиною, причому іскри монокля, білозуба усмішка, білота гвоздики в петельках та плісированого пластрона висявали ще сліпучіше через те, що він звів брови, розтулив рота і розстебнув фрак; штивний, не рушаючи головою, він опускав простягнену руку на рамена охочих поступитися йому місцем тритонів, наказуючи їм сідати, а потім віддав низько чолом білявому молодикові. Цілком імовірно, що дукиня, охоча позбиткуватися, як подейкували, з того, що вона називала «крайнощами» своєї кузини (крайнощами для її щиро французької стриманосте мали здаватися всякі об’яви німецької поетичносте й захопленосте), гадаючи, що цього вечора та надіне туалет, як на «бал в опері», захотіла дати їй науку доброго смаку. Замість чудового і м’якого пір’я, яке звішувалося у принцеси аж до шиї, замість сітки з черепашок та перел, дукиня прикрасила волосся лише простою еґреткою, яка бовваніла над її орлім носом і булькатими очима і нагадувала пташиний чубчик. Її шия та плечі вилонювалися з сніговобілої хвилі мусліну, над якою маяв вахляр із лебединого пір’я, але далі сукня, чий корсаж був оздоблений тільки незліченними блискітками (то з металевих паличок і пацьорків, то з діямантів), облягала її тіло з щиро британською дебелістю. Та хоч би які різні були ці два туалети, як тільки принцеса поступилася дукині своїм кріслом, обидві не могли не замилуватися одна одною.