Якщо для декого (треба сказати, що то були випадки виняткові) салон Ґермантів і став могилою його кар’єри', то самі Ґер-манти тут винні не були. Так, скажімо, лікар, маляр і дипломат — всі люди з великим майбутнім — кар’єру провалили, попри свою неабияку обдарованість, бо через свою близькість до Ґермантів двоє перших здобули славу дамських підлабузників, а третій назадника, і це їх погубило в очах товаришів. Стародавня тога і червоний точок, у які досі вбираються члени факультетських нрезидій, є або принаймні були зовсім недавно чистим пережитком зашкарублої і відсталої від життя кастовости. Під своїми точками з золотими галками, мов ті юдейські первосвященики під стіжкуватими ковпаками, «професори» зашкарубли вже — за кілька років до справи Дрейфуса — в нетолерантно фарисейських поглядах. Дю Бульбон у душі був мистець, але його вберегло те, що він не любив вищого світу. Котгар учащав до Вердюренів. Але пані Вердюрен була його пацієнтка; причому Котгара рятувала його посполитість; нарешті, він запрошував лише факультетників до себе додому на вечірки, пропахлі карболкою. Але в сильних корпораціях, де зрештою остракізм забобонів винагороджувався цілковитою непохибністю найвищих моральних засад, непохит-ніших, ніж у ліберальних середовищах — вільніших і стійкіших, професор у своїх шарлатових атласних шатах, підбитих горностаями, як у венецького дожа (тобто дука), замкнутого у своєму герцогському палаці, міг бути так само чеснотливий, таких самих шляхетних переконань, але водночас так само нетолерантний до чужорідного елементу, як інший дук — зацний, але грізний дук де Сен-Сімон. Чужорідним елементом був для професора світський лікар, лікар з зовсім іншими манерами, зовсім іншими знайомими. Щоб догодити і нашим і вашим, побідаха, остерігаючись, як би колегам не здалося, що ними гордують (що то думати по-світському!), оскільки він не зводить їх із дукинею Германською, сподівався роззброїти їх, влаштовуючи «змішані» обіди, де ескулапи розчинялися в масі світовців. Він і гадки не мав, що підписує собі засуд на горло, чи радше дізнався про це, як Рада десяти (насправді до ради належало не десять душ, а більше) мала обсадити звільнену катедру, — отоді з фатальної урни діставалося ім’я лікаря хоча й пересічного, зате такого, як усі, і в старій будові факультету лунало veto, таке саме врочисте, таке саме кумедне і таке саме грізне, як juro, після якого сконав Мольєр. Не краща спіткала доля і маляра, він усе життя проходив з паличкою світов-ця, тоді як світовці з пензлем у руках зрештою домагалися того, щоб їм начепили паличку маляра; те саме сталося і з дипломатом, який мав забагато знайомих серед назадників.
Але то були геть поодинокі випадки. Серед вишуканих людей, що утворювали салон Ґермантів, переважали ті, хто добровільно (бодай у власних очах) зрікся решти, зрікся всього несумісного з ґермантівським духом, з ґречністю Ґермантів, з їхнім незрівнянним чаром, ненависним для всякої більш-менш централізованої «корпорації».
І ті, хто знав, що колись один із постійних гостей дукинино-го салону дістав золоту медаль у Салоні, що другий гість, секретар колегії адвокатів, з успіхом виступав у Палаті депутатів, що третій вельми прислужився Франції на дипломатичній службі, могли б уважати за невдах людей, які від двадцяти років уже нічого не робили. Але «поінформованих» було небагато, а невдахам про це і в голову не прийшло б згадувати, бо для них давні титули стали вже безвартісні — так сильно на них впливала дотепність Ґермантів. Хіба ця дотепність не обзивала «занудою» або «прикажчиком» відомих міністрів: одного трохи бришкли-вого, а другого — каламбурника, міністрів, яким газети співали хвалу, але дукиня Ґермантська позіхала і совалася від нетерплячки, якщо необачна господиня дому підсаджувала когось до неї? А все тому, що слава великого державного мужа дукиню не хвилювала, і ті з її приятелів, які зреклися «робити кар’єру», облишили службу в армії, не боролися за депутатський мандат, які щодня снідали й розмовляли зі своєю великою приятелькою, зустрічаючися з нею в королівських високостів попри те, що вони їх невисоко ставили, — так принаймні вони запевняли, — казали, що вони обрали кращу частку, хоча їхня міна — меланхолійна навіть серед веселощів — дещо суперечила їхнім щирим запевненням.