Щодо світських справ, то ще одна втіха, втіха акторки-імп-ровізаторки, спонукала дукиню Ґермантську виголошувати нечу-вані судження про ці справи, і вони, ті судження, хвилювали кров принцеси Пармської своєю постійною і розкішною раптовістю. Аби зрозуміти, якої саме втіхи зазнавала від цього Оріана, я проводив паралелі не так із літературною критикою, як із політичним життям та парламентською хронікою. Коли чергові й суперечні між собою едикти, якими дукиня Ґермантська раз у раз підтинала ієрархію свого кола, увірилися їй, вона силкувалася, аналізуючи свої стосунки з людьми, роблячи найдрібніші кроки, яких вимагав від неї світ, жити тими штучно підсичуваними пристрастями, які запалюють депутатів на засіданнях, і виконувати ті вигадані обов’язки, які беруть на себе державні мужі. Щокрок буває так: міністр пояснює Палаті, чого йому доводиться триматися певної лінії поведінки, і ця лінія здається цілком правильною розсудливій людині за читанням у газеті звіту про засідання, але потім той самий розсудливий читач відчуває раптовий шок і починає сумніватися, чи мав він рацію, підтримуючи міністра, коли вичитує, що в залі чувся гомін під час його виступу та обурені вигуки на кшталт: «Це вже занадто!», почуті з уст депутата з таким довжелецьким іменем і такими довжелецькими титулами і підтримані слухачами так разно, що самі його слова: «Це вже занадто!» у всій цій зам’ятні займають менше місця, ніж напів-вірш в олександрійському вірші. Так, приміром, коли дук Германський, тоді — принц де Лом, засідав у Палаті, в паризьких часописах можна було прочитати, хоча це адресувалося мезеґлізь-кій окрузі, аби довести виборцям, що вони голосували не за ледачого або німого кандидата:
«Пан де Ґермант-Буйон, принц де Лом: «Це вже занадто!» (Голоси депутатів центру й деяких правих: «Слушно! Дуже слушно!», пожвавлення серед крайньо лівих.)