Салон дукині Ґермантської, так само як, за Лейбніцом, кожна монада, відбиваючи у собі Всесвіт, вносить до неї щось нове, відрізнявся від двох-трьох майже рівних йому і вищих за решту салонів Сен-Жерменського передмістя, між іншим, тим, — і це була найприкріша його особливість, — що його зазвичай відвідували дуже гарні жінки, чиєю перепусткою до цього салону була їхня краса та те, як із неї скористається дук Ґермантський, і чия присутність одразу виказувала — як в інших салонах пікантні картини — що в цьому домГ чоловік є палким цінувальником жіночих принад. Усі кралі трохи скидалися одна на одну, бо дукові подобалися жінки росляві, величаві й несоромливі, щось середнє між Венерою Мілоською й Вікторією Самотракійською; найчастіше то були білявки, рідше — чорнявки, часом — руді, як от остання гостя на тому обіді, де був і я, віконтеса д’Арпажон: ще недавно дук кохав її так безтямно, що змушував її слати собі щодня по десять депеш (це трохи дратувало дукиню), а коли їхав до Ґерманта, то листувався з нею голубиною поштою і так без неї нудив світом, що тієї зими, коли мешкав у Пармі, щотижня повертався до Парижа, витрачаючи два дні на подорож, аби побачитися з нею.
Зазвичай ці гарні фігурантки були давніми дуковими коханками (серед них і віконтеса д’Арпажон) чи вже ходили в коханках останні дні. Може, дукинині чари, якими їх чарувала Оріана, а також надія мати вступ до салону (хоча вони самі належали до великопанства, тільки на ранг нижчого) спонукали їх більше, ніж дукова врода і щедрота, улягати його жаданням. Зрештою дукиня не ставила їм нездоланних перешкод для доступу до свого дому; вона знала, що не одна з цих жінок ставала її спільницею, завдяки якій вона здебільшого домагалася чогось бажаного для себе, в чому чоловік їй відмовляв хоч плач, поки не захоплювався іншою. А те, що дукиня приймала лише тих жінок, з якими дук мав уже давній роман, пояснювалося, як правило, ось чим: коли дука поймала правдива любовна жага, він думав, що це коротка інтрижка, і тому не хапався виявляти коханці таку честь — знайомити її з дружиною. Та, зрештою, траплялося так, що він ладен був ущед-рити нею за щось куди менше — за перший поцілунок, якщо несподівано для себе наражався на опір або, навпаки, якщо не зустрічав жодного опору. Вдячність, хіть справити приємність часто спонукає в коханні обдарувати щедріше, ніж прирікали надія й зацікавленість. Але тоді на заваді піднесення такого дару ставали інші обставини. По-перше, всі жінки, які одвзаємнили дукове кохання (іноді ще перед своєю капітуляцією), попадали до нього в неволю. Він не дозволяв їм ні з ким бачитися, проводив при них майже весь свій час, виховував їхніх дітей, а іноді, якщо судити про це з кричущої схожости, підкидав їм братика чи сестричку. Далі. Якщо на початку зв’язку зближення з дукинею Ґермант-ською — ніяким світом дуком не плановане — було бажане для коханки, то з часом сам зв’язок змінював її погляд: дук робився для неї вже не мужем найбільшої паризької модниці, а тим, кого кохала чергова коханка, тим, хто давав їй кошти й привчав до розкоші, хто змусив її вирішувати, що важливіше — снобізм чи вигода — по-новому. Нарешті, деякі дукові полюбовниці ревнували до Оріани, і ці ревнощі виявлялися по-всякому. Але таке траплялося найрідше; зрештою, коли день презентації дукині таки надходив (зазвичай як любаска ставала вже доволі байдужою дукові, чиї вчинки, як це буває в усіх людей, частіше диктувалися вчинками попередніми, ніж уже відсутніми щирими спонуками), нерідко бувало, що сама дукиня Ґермантська прагнула зійтися з коханкою, в якій сподівалася знайти таку потрібну їй спільницю, щоб змагатися зі своїм грізним чоловіком. Це аж ніяк не означає, — за винятком тих нечастих хвилин, коли дукиня надто торохтіла у себе вдома і коли дук казився або, на ще більшу її досаду, німував, — що дук Ґермантський у поводженні з дружиною «не шанувався».