Люди, які дуцтва гаразд не знали, могли тут помилятися. Іноді восени, між верхогонами в Довіллі, лікуванням на водах та ловами у Ґерманті, ті кілька тижнів, які бавляться у Парижі, дук водив дружину вечорами до її улюблених кафе-шантанів. Публіка одразу зауважувала появу в одній з маленьких лож на два місця цього Геркулеса в «смокінгу» (у Франції кожну річ, річ більш-менш британського походження, перехрещують по-своєму) із моноклем в оці, цього вельможного гостя, який попихкував час від часу грубою сигарою, тримаючи її в здоровій, але гарній руці, на підмізинцеві якої блищав шафір. Погляд його майже не відривався від сцени і лише подеколи перебігав на партер, де він зрештою не знав нікогісінько, і тоді обличчя його пом’якшував вираз стриманої і доброзичливої чемности. Коли куплет видавався йому кумедним і не надто сороміцьким, він з усміхом обертався до дружини і по-змовницькому добродушно моргав їй, щоб поділитися невинними веселощами, якими заражала його нова шансонетка. І глядачі могли подумати, що такого славного чоловіка, як дук, годі знайти на світі і що дукині можна тільки позаздрити — і це тоді, як насправді цю жінку дук геть нехтував, цю жінку він не кохав і цю жінку зраджував при кожній нагоді; коли дукиня відчувала втому, дук Ґер-мантський підводився, подавав їй манто, поправляв намисто, щоб воно не чіплялося об підбій, і торував їй шлях із шанобливою послужливістю, а вона приймала його послуги з холодом світської ляльки, яка дивилася на це лише як на об’яви звичайнісінької чемности, а то навіть із ледь іронічною гіркотою розчарованої жінки, що не має вже жадних ілюзій. Попри таку позірність зовнішніх гараздів (різновид показної світської ґречности, яка винесла обов’язок з глибини на поверхню ще в давнину, живу для нащадків ще й сьогодні) дукинине життя було нелегке. Дук Ґер-мантський знову робився щедрим, людяним лише задля нової коханки, яка найчастіше тягла руку за дукинею; тоді дукиня могла знову виказувати гойність до челяді, спомагати бідняків, а згодом навіть завести собі нове розкішне авто. Та невдовзі дукиню починали дратувати люди, цілком їй віддані (дукові полюбовниці не були тут винятком). За короткий час вони встигали набриднути дукині. Саме на цей момент дуків роман із віконтесою д’Арпа-жон добігав кінця. Зоряло на нове кохання.
Безперечно, вогонь, яким дук Ґермантський палав по черзі до всіх цих жінок, рано чи пізно знову давався взнаки; вогонь цей, згасаючи, легував їх, як гарні мармурові статуї — гарні для дука, який ніби пошився в мистці, бо колись кохав їх, а нині був чутливий до краси ліній, яких без кохання б не поцінував, — статуї дукининого салону, де вони виставляли свої форми, тривалий час ворожі між собою, жерті ревнощами й сварками і врешті поєднані дружньою згодою; їхня приязнь живилася коханням до них дука Ґермантського, яке дозволяло йому розгледіти у своїх коханках високі прикмети, наявні в кожної людини, але відчутні лише для жаги, отож колишня любка, обернена в «чудового товариша», який віддасть за нас душу, переходить на іпостась лікаря чи батька, але насправді не лікаря і не батька, а друга дому. Але попервах жінка, яку дук занедбав, скаржилася, робила сцени, ставала вимоглива, набридлива, сварлива. Дука вона починала обтяжувати. Отоді дукиня Ґермантська і могла побачити, які вади є у цієї набридлої їй особи і які їй лише приписуються. Відома своєю добротою, дукиня Ґермантська терпляче приймала телефонні дзвінки, звіряння та сльози покинутої і сміялася з неї вкупі зі своїм чоловіком, а далі й з деким зі щирих приятелів. Вважала, що співчуття, виявлене до сердеги, дає їй право розважатися її коштом, навіть у її присутності. І щоразу, як та жінка подавала голос, оскільки її слова не розходилися з тією кумедною подобою, в якій дуцтво віднедавна її виставляло, Оріана, без сорома, іронічно й значуще перезиралася з чоловіком.
Сідаючи до столу, принцеса Пармська пригадала собі, що збиралася запросити до Опери принцесу д’Едікур; бажаючи з’ясувати, чи це не вразить Оріани, вона спробувала її промацати.
Цієї миті вступив граф де Груші — потяг, яким він їхав, спізнився на годину через якусь там аварію на залізниці. Граф довго перепрошувався. Якби його дружина була з дому Курвуаз’є, вона спекла б раків. Але графиня де Груші була «до самого шпику» Ґер-манткою. Коли чоловік вибачався за спізнення, юна освідчила: