— Торквіній Пишний — це незле, — озвався дук Ґермантський, — але принцеса д’Едікур, либонь, не нагадала вашій високості про дотеп ще гостріший, який Оріана кинула їй у відповідь на запрошення на сніданок.
— Ох, ні! А що воно за дотеп?
— Годі, Базене! Я ж бовкнула дурницю, і принцеса може подумати про мене ще гірше, ніж про мою дурноверху кузину. Це Базенова кузина. А втім, вона й моя якась далека рідня.
— Отакої! — скрикнула принцеса Пермська, нажахана на саму думку, що дукиня Ґермантська може здатися їй дурепою, проти цього повставала вся її істота, бо ніщо не здолало б повалити Оріану з постаменту, на який ту поставив її захват.
— Ми вже й так позбавили її лою в голові, мій же дотеп важиться ще й на деякі душевні її прикмети, а це вже не по-людському.
— Важиться! Не по-людському! Як вона вміє сказати! — кинув дук з удаваною іронією, щоб усі захоплювалися дукинею.
— Годі вам, Базене! Не збиткуйтеся зі своєї дружини!
— Слід сказати вашій королівській високості, — тягнув дук, — що Оріанина кузина — жінка славна, добра, дебела, все, що хочете, але вона... сказати б... не переводниця.
— Так, я знаю, що вона загреба, — урвала його принцеса.
— Я б собі не дозволив так її назвати, але ви сказали, як в око вліпили. Це видно в усьому її побуті, зокрема — в кухні. Харчується вона добре, але видавцем.
— Через це часто лучаються досить кумедні пригоди, — впав у розмову граф де Бреоте. — Бачте, голубе мій Базене, я приїхав до Едікурів того дня, коли вони чекали на Оріану та вас. Приготування в домі йшли найпишніші, аж це надвечір лакейчук приносить телеграму, що ви не приїдете.
— А що ж тут дивовижного? — гукнула дукиня; вона не тільки цуралася товариства, а й любила, щоб про це знали геть усі.
— Ваша кузина читає телеграму, телеграма їй завдає жалю, але вона опановує себе, і, подумавши, що надто витрачатися на такого сірісінького сіряка, як я, не варто, кличе лакейчука й велить: «Скажіть кухареві, хай не смажить курчати». А ввечері я чув, як вона питала камердинера: «Ну? А рештки вчорашньої печені? Чого не подаєте?»
— Зрештою в її домі люблять добре поїсти-попити, — сказав дук, уявляючи, що цей вираз уподібнює його до старосвітського вельможі. — Іншого дому, де б готували так смачно, я не знаю.
— І так мало, — вскочила у слово дукиня.
— Дуже корисно для здоров’я такому, шануючи слухи ваші, хлопищеві, як я, саме враз, — заперечив дук, — коли встаєш із-за столу, залишається у животі голодний куток.
— У такому разі, це курація. Стіл не ситий, а дієтичний. Зрештою він далеко не такий добрий, — додала дукиня, — вона не любила, коли найкращою кухнею в Парижі визнавали не її кухню, а чужу. — Моя кузина нагадує письменників, яким заколодило і вони щоп’ятнадцять років висиджують одноактівку чи сонет. Такі речі називають маленькими шедеврами, справжніми «клейнодиками», а я їх терпіти не можу. Кухня у Зінаїди не погана, але вона могла б бути краща, якби госпося була не така лічокрупка. Деякі страви її кухар готує добре, а інші партолить. Я потрапляла до неї, як і деінде, на препогані обіди, але вони зашкодили мені менше, ніж деінде, бо шлункові більше вадить кількість, аніж якість.
— Словом, — завершив дук, — Зінаща тягла Оріану до себе снідати, а моя дружина не дуже любить гостювати, вона відмагалася, все випитувала, чи не збираються там, запрошуючи її на снідання маленьким гуртиком, гультяювати, і марно з’ясовувала, кого ще кликано. «Приходь, приходь, — наполягала Зіна'їда, хвалячись їдлосписом. — Я почастую тебе пюре з каштанів, але це ще не все: буде сім буше-а-ля-рен»12.
— «Сім буше! — вигукнула Оріана. — Виходить, гуляй-душе?»
До свідомости принцеси Пермської це дійшло не зразу, але, збагнувши, вона гримнула своїм громовим реготом.
— Го-го-го! «Виходить, гуляй-душе»! Яка розкіш! Який фай-ний виклад! — вирекла вона, насилу пригадавши вираз, якого вжила принцеса д’Епіне і який цього разу лунав доречніше.
— Оріано! Її високість дуже добре сказала: «файний виклад».
— Воно й не дивина, голубе мій, я знаю, що принцеса дуже дотепна, — озвалася дукиня Ґермантська: похвала її дотепності з уст когось із високостів неабияк тішила її. — Я дуже пишаюся, що її високість схвалює мій скромненький хист викладати по-своєму думку. Зрештою, не пам’ятаю, щоб я так сказала. А як і сказала, то аби підлестити кузині, бо як вона сказала, «буше тих сім», то буде всім!