— Знаєте, серце моє, нічого нового про Віктора Гюґо ви нам не відкрили, — сказала Оріана віконтесі д’Арпажон, яка саме кинула на неї збентежений погляд. — Ви тут не першовідкривач. Усі знають, що він талант. Найжахливіше, це пізній Віктор Гюґо, скажімо, його «Легенда віків», не пам’ятаю решти заголовків. Але в «Осінньому листі», в «Піснях смерку» знати поета, щирого поета. Навіть у «Спогляданнях», — додала дукиня (за столом ніхто не зважувався з нею сперечатися, і небезпідставно), — навіть у «Спогляданнях» є ще прегарні речі. Але, признаюся, далі« Смерку» я заходити вже не смію! І що цікаво, у гарних віршах Віктора Гюґо, а таких немало, часто натикаєшся на думку, навіть на глибоку думку.
І з щирим почуттям, доносячи всіма інтонаційними відтінками меланхолійну поетову думку, виокремлюючи її зі свого голосу й утеплюючи перед себе мрійливий і чарівний погляд, дукиня сповільна проказала:
— О, от хоча б:
Біль — це як плід, Господь не дасть рости
І визріти йому на гілці надто кволій.
Або:
Мерцям недовго буть...
Овва, в труні вони беруться порохнею
Не швидше, як в серцях.
І, знадливо скрививши болісні уста в зморшці розчарування, дукиня спинила на віконтесі д’Арпажон мрійливий погляд своїх ясних і прегарних очей. Мені примарилося щось дуже знайоме в її погляді, зарівно як і в голосі, такому тягучому, такому терпко сочистому. Очевидно, в її очах та голосі відлунювало багато чого щиро комбрейського. Певна річ, у цій афектації, коли її голос давав іноді відчути земну твердь, чаїлося чимало: чисто провінційний корінь цієї гілки Ґермантів, закоріненої й осілої міцніше, зухвалішої, дикішої, завзятішої; звичаї людей справді достойних і розумних, свідомих того, що гожі манери не зводяться до звички цідити крізь зуби; і щось від великопанства, охочішого водитися зі своїми хлопами, ніж із буржуа. Королівське становище, яким тішилася дукиня Ґермантська, дозволяло їй легше хизуватися у всій своїй красі. Здається, і її сестри, яких вона не терпіла і які, не такі розумні, як вона, і видані заміж майже по-міщанському, — якщо можна вжити цього виразу щодо полупанків, похованих десь у провінції чи на задвірках Сен-Жерменського передмістя, — теж мали такий самий голос, але вони поскромили його, перекували, по змозі пом’якшили. Рідко трапляється,, щоб людина мала одвагу дивачити і не прагнула наслідувати відомі стандарти. Проте Оріана була куди розумніша, куди багатша, а головне модніша за своїх сестер; ще принцесою де Лом вона робила погоду при принці Валлійському і, зрозумівши, що її немилозвучний голос не позбавлений чару, зробила з нього (що то сміливість ексцентричної й змані-женої жінки!) у світі те саме, що в театрі якась Режан або Жанна Ґреньє (я тут не зіставляю, зрештою, вартости і таланту цих двох актрис) зробили зі своїх голосів; тобто, щось дивовижне й відрубне, те, що, може, нікому не відомі сестри Режан і Ґреньє пробували приховати як ваду.
До стількох джерел її оригінальносте, закоріненої в певній місцевості, улюблені її письменники, Меріме, Мейлак і Галеві, долучили ще й смак до простоти, органічности, а попрозаїчні-шавши, вона вже прийшла й до поезії, до того ж щиро світська жвавість думки допомагала їй малювати переді мною цілі картини природи. Зрештою всі ці впливи загострили її мистецьку вибагливість, дукиня вміла добирати для більшосте слів вимову, вимову, як їй здавалося, ільдефранську, шампанську, і хоча словесний її запас поступався запасові її братової Марсант, вона послуговувалася лише чистою мовою давніх французьких письменників. І коли тобі дозоляла крутанина та перистість сучасного суржика, ти міг відпочити душею, слухаючи дукиню Ґермант-ську, хоча її словник передавав далеко не все. Як ти сидів з нею сам на сам, і вона звужувала ще більше й очищала свій річистий струмок, у тебе було таке вражіння, ніби то лунає старовинна пісня. Тоді, дивлячись на дукиню Ґермантську, слухаючи її, я бачив у вічному погідному полудні її очей блакитний небосхил Іль-де-Франса чи Шампані, відбитий під тим самим кутом, що й в очах Сен-Лу.