— Не розумію, що вас тут дивує, Базене, — озвалася дукиня; їй було неприємно, як хтось зневажливо говорив про те, що було у неї в салоні. — Мені в Ельстіра подобається далеко не все. Щось вдале, щось невдале. Але будь-яка річ не без іскри таланту. І саме ті речі, які я купила, напрочуд гарні.
— Оріано, у цьому жанрі я волію в тисячу разів шкіцик Ві-бера, який ми оглядали на виставці акварелістів. Це марничка, визнаю, сховав би її в долоні, але як схоплено! Кощавий, брудний місіонер перед угодованим прелатом, який бавиться зі своїм песиком, — це ж бо ціла поема, скільки тут фінезії і навіть глибини!
— Ви з Ельстіром нібито знайомі? — спитала мене дукиня. — Людина він премила.
— Він навіть розумний, — зауважив дук. — Коли з ним розмовляєш, завжди дивуєшся, чому його малярство таке вульгарне.
— Він не просто розумний, він навіть досить гострий на язик, — промовила дукиня з виразом ласунки.
— Він що, Оріано, починав малювати ваш портрет? — спитала принцеса Пармська.
— Ага, начервоно, під рака, — відповіла дукиня Ґермант-ська, — але нащадки за це йому не подякують. Страх Господній! Базен хотів подерти портрет.
Ця репліка чулася з уст дукині Ґермантської часто. Але оцінка її мінялася: «Його малярства я не люблю, але колись він зробив гарний мій портрет». Одна з цих думок звичайно висловлювалася тим, хто нагадував дукині про портрет, а друга — тим, хто не нагадував їй про нього і кому вона хотіла сказати, що портрет існує. Перший суд породжувало її кокетство, другий — марнославство.
— Зробити щось бридке з вашого портрета? Але в такому разі це не портрет, це наклеп. Я ледве вмію тримати пензля в руці, але, по-моєму, якби малювала вас, віддаючи просто те, що бачу, у мене вийшов би шедевр, — наївно проголосила принцеса Пармська.
— Певне, він бачить мене так, як я бачу себе сама, тобто непривабливою, — сказала дукиня Ґермантська, надаючи своєму личкові сумного, скромного й премилого виразу, який, на її думку, мав показати її зовсім іншою, ніж удав її Ельстір.
— Цей портрет має сподобатися дукині де Ґалардон, — сказав дук.
— Через те, що вона не розуміється на малярстві? — спитала принцеса Пармська; вона відала, що Оріана дихає лихим духом на кузину. — Але вона дуже добра жінка, еге ж?
Дук удав із себе вкрай здивованого.
— Ох, Базене, хіба ви не бачите, що її високість жартує з вас? (Її високості й не снилося.) Вона не гірше за вас знає, що Ґалар-донка — стара з’їдуха, — озвалася дукиня Ґермантська, чий лексикон, круто нашпигований архаїзмами, був смачний, як описані в чудових Пампілових книжках потрави, тепер така рідкість, де драглі, масло, сік, кнелі — все достеменне, без жадної домішки, навіть сіль для них привозиться з бретонського солонища. У вимові її й доборі слів відчувалося, що її розмовна мова питомо ґермантська; цим дукиня дуже відрізнялася від свого сест-ринця Сен-Лу, який надуживав новими думками й виразами. Коли ти збитий з пантелику Кантовими ідеями, коли тебе діймає Бодлерова туга, важко писати добірною францужчиною з часів Генріха IV, отож-бо сама чистота дукининої мови свідчила про її обмеженість, про те, що її розум і душа були закриті для всіх новацій. Я ж уподобав дукинин розум саме за те, що він відкидав (а відкидав він саме об’єкт моїх власних думок), і за те, що, відкидаючи, зберігав; я вподобав ту звабливу його міць, яку має гнучке тіло, не надвереджене виснажливими рефлексіями, моральними гризотами та нервовими збуреннями. Її розум, набагато давнішої формації, ніж мій, був для мене чимось близьким до того, чим був для мене похід на узмор’ї дівочого грона. В ду-кині Ґермантській я відчував присвійчену, приборкану ґречністю, пошаною до духовних вартостей снагу й чари крутої дівчинки королівського коліна з комбрейських околиць, котра змалку досідає коня, ламає крижі котам, вилуплює очі кроликам і, зоставшись квітом цноти, заразом могла б бути (таку гожість вона мала ще недавно) найпреслічнішою коханкою князя де Сагана. Але вона нездольна була зрозуміти, чого я в ній шукаю, а шукав я в ній чару імення Ґермант, і що я в ній знайшов, а знайшов я в ній зовсім небагато — рештки ґермантської провінційносте. Наші стосунки спиралися на непорозуміння, яке мало б з’ясуватися, як тільки до неї дійшло б, що я упадаю не перед незвичайною жінкою, за яку вона себе мала, а перед звичайнісінькою, наділеною мимовільним чаром? Непорозуміння цілком природне, і воно завше заходитиме між молодим мрійником і світською жінкою, але воно болітиме йому, поки він не зрозуміє яловосте своєї уяви і не змириться з неминучим розчаруванням, якого мусить зазнавати у стосунках з людьми, у театральних вражіннях, мандрах, не змириться навіть із розчаруванням у коханні.