— А що відповів пан Блох? — спитала неуважно дукиня Ґер-мантська; не вигадавши чогось оригінальнішого, вона завзялася скопіювати німецьку вимову чоловіка.
— О, повірте, пан Блох одразу скис і взяв ноги на плечі.
— Ага, я добре пам’ятаю, що ми з вами бачилися того вечора, — сказала мені з притиском дукиня, так ніби в її пам’яті зосталося щось, що мало мені бути дуже приємним. — У тітки завжди дуже цікаво. На останньому вечорі, де ми бачилися, я хотіла вас запитати, чи той старший пан, що пройшов повз вас, — не Франсуа Коппе? Вам же відомі всі імена, — сказала вона, щиро заздрячи моїм літературним зв’язкам і виявляючи заразом ґречність, «шанобу» до мене, аби піднести в очах присутніх молодика, добре обізнаного з письменством. Я запевнив дукиню, що на вечорі в маркізи де Вільпарізіс я не бачив жадної славнозвісносте.
— Хіба? — вихопилося в дукині Ґермантської. І це була необачність: виходить, її схиляння перед письменниками та погорда до світу поверховіші, ніж вона казала і навіть гадала. — Хіба? Там не було великих письменників? Дивно! Там же красувалися такі химерні парсуни!
Той вечір урізався мені в пам’ять завдякй одному зовсім дрібному інцидентові. Маркіза де Вільпарізіс рекомендувала Блока пані Альфонс де Ротшильд, але мій друг не дочув її прізвища. Думаючи, що має справу зі старою і трохи прицюцюватою англійкою, він відповів коротко на розпатякування колишньої красуні, аж це маркіза де Вільпарізіс, знайомлячи її з кимось іншим, цього разу вирекла дуже виразно: «Баронеса Альфонс де Ротшильд». Отоді-то в живчик Блокові й ударив цілий рій шалених думок про мільйони та престиж, думок зовсім непричесаних, серце його тейькнуло, в мозок бухнуло, і він бовкнув навпростець старій дамі: «Ох, аби ж то знаття!» Глупота цього вигуку не давала йому потім спати цілий тиждень. Пригода нецікава, і я згадав про неї хіба як про доказ, що іноді ми від хвилювання виказуємо себе з головою.
— Здається, маркіза де Вільпарізіс особа недуже... моральна, -- зауважила принцеса Пармська, — вона знала, що близькі знайомі дукинині нехтують її тітку, а остання Оріанина репліка свідчила, що маркізу тут топтали ногами.
Одначе дукиня Ґермантська бликнула спідлоба на принцесу, і принцеса похопилася додати:
— Але розум її окупає все з лишком.
— Ваша високість виробила про мою тітку уявлення, яке виробив увесь світ, — заперечила дукиня, — але, власне, таке уявлення зовсім хибне. Те саме, заледве вчора, сказав мені Меме.
Оріана почервоніла, якийсь спогад застелив їй очі. Мені спало на думку, що пан де Шарлюс просив її передати мені просьбу через Робера не ходити до неї. Я мав таке вражіння, ніби рум’янець — зрештою незрозумілий для мене — яким зашарівся дук, розмовляючи зі мною про свого брата, не міг бути з тієї самої причини.
— Бідолашна моя тіточка! Вона завжди матиме славу старорежимної особи, великої розумниці й великогрішниці. А насправді її ментальність міщанська, дуже поважна, сіра; вона зійде за опікунку образотворчих мистецтв лише тому, що доводилася коханкою великому маляреві, якому так і не пощастило розтлумачити їй, що таке образ; до того ж вона не великогріш-ниця, вона створена для шлюбного життя, вона народилася, щоб шануватися, і хоча не змогла утримати при собі мужа, бо той був неабияке ледащо, зате перший-ліпший свій роман брала напо-важне, як шлюб, була заздрісна, гарячосерда, вірна, як правна дружина. Зауважте, що такі взаємини бувають іноді найщиріші; словом, невтішні коханці трапляються частіше, ніж невтішні чоловіки.
— А ви візьміть, Оріано, вашого швагра Паламеда, про якого ви оце згадували: жодна коханка не могла б і мріяти про те, щоб її так оплакувано, як оплакував він безталанну пані де Шарлюс.
— Даруйте, ваша високосте, — заперечила дукиня Ґермант-ська, — але я тут не зовсім з вами згодна. Не всі хочуть, щоб їх оплакувано однаково; у кожного свій смак.
— Але він створив культ своєї дружини по її смерті. Хоча, зрештою, для мертвих іноді робиться більше, як для живих.
— По-перше, — почала**дукиня Ґермантська тоном задуми, який розбігався з її ущипливими словами, — до мертвих приходять на похорон, а для живих ніхто цього не зробить!
Дук Ґермантський хитренько зміряв поглядом графа де Брео-те, ніби заохочуючи його до сміху з жінчиного дотепу.