— Що ви, пані, — гукнула вона. — Монсерфей не має ніякого впливу в новому уряді, йому ніхто не довіряє. Шкода й заходу.
— Як би він нас не почув! — прошепотіла принцеса, даючи навзнаки, що треба говорити тихіше.
— Хай ваша високість не турбується, він глухий як пень, — відповіла, не знижуючи голосу, дукиня, хоча генерал чув кожне слово.
— Мені-бо здається, що Сен-Лу наражається на велику небезпеку, — зауважила принцеса.
— Що ж його діяти, — заперечила дукиня, — всі служать у таких умовах, а він же ще й сам туди напросився. Зрештою, не так уже там і небезпечно; інакше б я озвалася словом за нього, ви ж розумієте. Я могла б побалакати про нього за обідом з Сен-Жозефом. Він авторитетніший, а що вже трудяга!.. Але ваша високість баче — він уже пішов. З ним говорити мені було б легше, ніж з Монсерфеєм, у Монсерфея троє синів у Марокко, і він не захотів клопотатися про їхнє переведення; він може цим мені колоти очі. Якщо вашій високості так на цьому залежить, я побалакаю з Сен-Жозефом... як його побачу, або з Ботреїсом. Та як не побачу їх обох, хай ваша високість не побивається так над Робером. Він розповідав, як там у них насправді. Як на мене, кращої служби йому не знайти.
— Яка гарна квітка! Нічого подібного я не бачила, тільки у вас, Оріано, трапляється таке диво! — сказала принцеса; усе ще побоюючись, як би генерал не розчув дукині, вона змінила розмову.
Я впізнав квітку: вона була з ґатунку тих, які Ельстір малював при мені.
— Я дуже рада, що вона подобається вашій високості, квіти дивовижні, гляньте, у них бузкова оксамитна обручка, от тільки, мов у деяких гарненьких і добре убраних жінок, у них негарне ім’я, і не пахнуть, а смердять. Але попри все я люблю їх страх. Шкода лише, що скоро вони зів’януть.
— Але ж вони у вазоні, вони не стяті квіти, — заперечила принцеса.
— Ні, не стяті, —■ відповіла, сміючись, Оріана, — але то байдуже, вони —■ дами. Це ґатунок рослин, у яких дами і панове ростуть на різних стеблинах. Це все одно, що мати тільки сучку. Мені потрібен муж для моїх квіток. А то вони залишаться бездітними.
— Як цікаво! Виходить, і в природі...
— Саме так. Є комахи, які беруться справляти шлюб, як у вінценосців, за дорученням, отож молоді до весілля не бачаться.
Ось чому, повірте мені, я доручаю лакейчукові частіше виставляти цю квітку на вікно у двір, а чи в сад — усе виглядаю комахи. Але така нагода випадає так рідко! Міркуйте собі: треба, щоб комаха здибала квітку того самого ґатунку, але одмінної статі, і щоб їй прибандюрилося занести до нашої оселі візитівку. Досі вона не залітала; здається, мої квіточки так і не розів’ють свого дівочого віночка; а мені, признатися, хотілося б, аби вони були трішки розпуснішими. Леле, їм випала доля така сама, як отому гарному деревцеві у нас на подвір’ї: воно помре неродою, бо це велика рідкість у нашому краю. Вітер мав би справити йому шлюб, але для вітру зависокий мур.
— Власне, — озвався граф де Бреоте, — присадіть цей мур на кілька сантиметрів, і цього достатньо. До таких справ треба братися з умінням. Запах ванілі у смачному морозиві, яким ви оце, дукине, нас частували, — це запах рослини, іменованої ваніллю. Вона, ваніль, має і чоловічі й жіночі квіти, але через щільну перебірку спілкуватися між собою вони не можуть. Отож-бо не було способу добитися плоду, поки молодий мурин родом з Реюньйону на ім’я Альб’юс (ім’я, між іншим, дуже кумедне для чорного, бо означає білий) здогадався з допомогою шпички полегшити стосунки поділеним органам.
— Бабале, ви бог! — скрикнула дукиня. — Ви всевіда!
— Але так само і ви, Оріано, ви відкрили мені очі на таке, чого мені й не снилося, — озвалася принцеса.
— Признаюся вашій високості, що то Сванн просвітив мене в ботаніці. Іноді як нам чаювати чи полуднувати набридало, ми виїжджали на природу, і він показував мені дивовижні шлюби квіток, набагато химерніші, ніж шлюби людей, шлюби без ленчу і без аналоя. Але ми не мали часу забиратися кудись далеко. Нині, з появою авт, такі виправи стали б чудом. На жаль, він сам узяв куди химерніший шлюб, і це зіпсувало геть усе. Овва, ваша високосте, життя така жахлива штука, час іде, а ти нудиш світом, а як зійдешся з кимось, хто міг би показати багато цікавого, він візьме й ожениться, як Сванн. Довелося вибирати: або відмовитися від ботанічних екскурсій, або знеславити себе стосунками зі скомпрометованою особою, і я пожертвувала екскурсіями. Зрештою, мабуть, не треба було так далеко заходити. По-моєму, навіть у моєму садочкові діються серед білого дня куди сороміцькіші сцени, ніж уночі... в Бу-лонському лісі. Тільки ніхто не спостерігає цього, бо між квітами все дуже просто, ми бачимо лише жовтогарячий дощик або запилковану мушку, яка отирає ніжки або приймає душ, перш ніж залізти у квітку. Та й по всьому!