— На меблях ампір не дуже зручно сидіти, — одважилася зауважити принцеса.
— Незручно, — погодилася дукиня Ґермантська, — але, — додала вона з усмішкою, — я люблю, як мені зле сидиться на цих магоневих фотелях, покритих вишневим оксамитом або зеленим єдвабом. Мені до вподоби недогода, якої зазнають вояки, віддаючи перевагу курульним стільцям, схрещуючи у величезній залі лікторські різки і складаючи лаври на лаври. Запевняю вашу високість, що в Ієнських ви ні на мить не замислюєтеся про те, зручно там сидіти чи незручно, бачачи перед собою фреску, а на фресці зображення цього бабиська Вікторії. Мій малжонек скаже, що я препогана роялістка, але я, власне, жінка не добромисна і ручаюся, що в тих людей, зрештою, тобі починають подобатися всі ці Я, усі ці бджоли. Хай Господь мене милує, але скільки років нами верховодили царі, а нас не розпопадили славою, отож ці лицарі, які наносили такі купи вінків, що обвішували ними навіть бильця кріселок, мали, як на мене, якийсь шик! Ваша високість має туди піти!
— Лишенько, як ви так напостаєте, — відповіла принцеса, — але мені здається, що це не зовсім зручно.
— Ось побачите, ваша високосте, все буде якнайкраще. Люди вони просто славні й не дурні. Ми туди запровадили пані де Шеврез, — додала дукиня, знаючи, які приклади заразливі, — вона була в захваті. І синаш у них премилий... Те, що вам зараз скажу, не дуже призвоїте, — ввернула вона, — але він має покій, а в тому покої ліжко, де любо було б поспати, але без нього! А ще менш пристойне те, як я узріла його, коли він недугував і лежав у ліжку. Біля нього, на краю ліжка, була прегарно вирізьблена випростана на всю довж сирена з перламутровим хвостом і з чимось ніби лотосом у руці. Ручаюся вам, — зумисне повільно тягла дукиня, вирубуючи кожне слово, яке вона наче різьбила гарненькими губенятами, водночас хизуючись своїми точеними довгими виразистими ручками і прикувавшись до принцеси лагідним, пильним, глибоким поглядом, — що «з тим пальмовим віттям і тим золотим вінцем, які лежали тут-таки обік, усе це справляло сильне вражіння: композиція як на полотні «Юнак і Смерть» Ґюстава Моро (ваша високість, звичайно, знає цей шедевр)».
Принцеса Пармська зроду не чула навіть імені маляра. Але вона труснула головою й весело заусміхалася, передаючи свій захват цим полотном. А проте жвава міміка не могла заступити того жаріння, яке не спалахує в наших очах, коли ми не тямимо, про що йдеться.
— Він, мабуть, гарний? — спитала вона.
— Ні, бо він схожий на тапіра. Очі трохи скидаються на очі королеви Гортензії, як її малюють на абажурах. Але він, певне, подумав, що мужчині підкреслювати цю схожість кумедно, і вона розпливлася в навоскованих щоках, які надають йому міни мамелюка. Відчувається, що натирач підлоги приходить до нього щоранку. Сванн, — вела вона далі, вертаючись до ліжка молодого дука, — був вражений подібністю цієї Сирени до «Смерти» Гюстава Моро. Та зрештою, — додала вона скоромовкою, але цілком поважно, аби розсмішити ще дужче слухачів, — нам не треба перейматися, бо то звичайна нежить, а так молодик здоровий як бугай.
— Кажуть, він сноб? — спитав граф де Бреоте недоброзичливим і капризним тоном, буцімто чекав точної відповіді на запитання: «Мені казано, що він має лише чотири пальці на правиці, чи це так?»
— Ба ні-і-і, леле, ні-і-і, — відповіла дукиня Ґермантська з усмішкою лагідної поблажливосте. — Може, трошки сноб на позір, бо він дуже молодий, але я здивувалася б, якби він був снобом насправді, бо він розумний, — провадила вона, очевидно, гадаючи, що снобізм і розум несумісні. — Він людина гостра, іноді буває дивачна, — додала вона з виглядом гурмана і знавця і засміялася, буцімто як ми вважаємо когось за дивака, то самі повинні веселитися, або ніби їй пригадалися нараз каламбури дука Ґермантського. — Зрештою його ніде не приймають, той снобізм нема де виявляти, — завершила Оріана, не застановляючись, що цим не дуже заохочує принцесу Пармську.
— Цікаво, що скаже принц Ґермантський, коли дізнається, що я вирушила до тієї, кого він інакше, як пані Ієна, не називає.
— Та що ви! — скрикнула дукиня з незвичною жвавістю. — Хіба ви не знаєте, що ми поступилися Жільберові (тепер вона посипала голову попелом!) гральнею ампір, яка дісталася нам від К’ю-К’ю, — це така пишнота! Тут не знайшлося для неї місця, хоча мені здається, що в нас їй було б ліпше. Які це дивовижі, напіветруські, напів’єгипетські...