— Єгипетські? — перепитала принцеса, якій слово етруський ні про що не промовляло.
— Ой леле мій, і те, і те, це ми почули від Сванна, він мені розтлумачив що й до чого, сама я, як вам відомо, темнота. А потім, ваша високість сама здорова знає, Єгипет стилю ампір не має жодної притоки до правдивого Єгипту, ані їхні римляни до щирих римлян, ані їхня Етрурія...
— Ага! — сказала принцеса.
— Ну, це десь як те, що звано костюмом Людовіка XV в добу Другого цісарства, за часів молодости Анни де Муші або матері коханого Брігода. От Базен згадував про Бетховена. Недавно нам грано одну його річ, зрештою, гарну, але трохи холодну, там чути російський мотив. Те, що він вважав його за російський, зворушливо. А китайські малярі гадали, ніби копіюють Белліні. Зрештою навіть у тому самому краю, як хтось дивиться на речі трохи інакше, чотири чверті, його земляків нічогісінько не бачать із того, що він їм показує. Має спливіи принаймні сорок років, щоб вони навчилися розрізняти.
— Сорок років! — скрикнула перестрашена принцеса.
— Авжеж, — відповіла Оріана, вимовляючи слова з притиском (то були не її, а майже всі до одного мої слова, бо я, власне, розвивав був перед нею споріднені думки), завдяки чому виникало вражіння, ніби вона відбиває їх курсивом, — це щось ніби перший особень виду, якого ще нема, але який розмножиться, особень, обдарований новим чуттям, якого ще бракує його сучасникам. От я це чуття маю, мене завжди поривало щось нове, тільки-но воно появлялося і хоч би як виглядало химерно. Скажімо, днями я була з великою княгинею в Дуврі.
Ми спинилися перед «Олімпією» Мане. Тепер вона нікого не вражає. Здається, ніби її намалював Енґр! Але скільки я мусила кресати шаблями за цей образ, хай Господь милує, і не те, що я його люблю, зовсім ні, просто розумію, що тут знати могутній пензель. Лувр для нього, може, не те місце, на яке він заслуговує.
— Як ся має велика княгиня? — поцікавилася принцеса Пармська, якій царева тітка була набагато ближча, ніж модель Мане.
— Ми говорили з нею про вашу високість. Власне, — вернулася дукиня до своєї думки, — все зводиться до того, що, як запевняє мій швагер Паламед, ми говоримо різними мовами, ось чому між нами стіна. Зрештою, я вважаю, що найкраще ця істина стосується Жільбера. Якщо вам цікаво навідати Ієнських, ваша високість не стане ж діяти залежно від того, що може подумати цей неборак, він чиста, щира душа, але все-таки мастодонт. Мені ближчий, рідніший мій фурман, мої коні, ніж ця людина, яка все загадується: а що б про тебе подумали за Філіппа Смілого чи за Людовіка Гладкого? Уявіть собі, ваша високосте: прогулюючись по селу, він добросердо тицяє в селюків ціпочком і примовляє: «Ану геть, гультяйство!» Коли він до мене озивається, я не можу з дива вийти: таке вражіння, ніби заговорив якийсь з отих «лежнів» — постатей на старовинних готичних усипальнях. Хоча цей живий камінь — мій кузен, він мене страхає, і в мене на думці одне: «Зоставайся ти в своєму середньовіччі». А так він славний хлопчина, досі нікого не замордував.
— Я оце обідав з ним у маркізи де Відьпарізіс, — поважно заявив генерал; дукинине шкилювання його не пробрало.
— А маркіз де Норпуа там був? — спитав князь Фон, який і досі мріяв попасти до Академії.
— Атож, — відповів генерал. — Він навіть говорив про вашого кайзера.
— Здається, кайзер Вільгельм — вельми розумна людина, але малярства Ельстірового він не любить. Я не маю йому цього за зле, — сказала дукиня, — у нас із ним однакове бачення. Хоча мій портрет Ельстір удав чудово. О, та ви ж його не бачили! Не схоже, але цікаво. Він незвично поводиться під час сеансів. З мене він зробив якусь бабцю. Одну з «Реґенток богадільні» Гальса. Ви, мабуть, знаєте ці божтвори, якщо вживати виразу мого любого сестринця? — спитала мене дукиня, махаючи віялом із чорного пір’я. Випроставшись у кріслі, вона відкидала гордо голову, бо була велика пані, та ще й ледь удавала з себе велику пані. Я відповів, що свого часу одвідав Амстердам і Гаагу, але до
Гарлему так і не зазирнув, часу мені бракувало, і я боявся проскочити його галопом.
— О, Гаага! Який там музей! — скрикнув дук Ґермантський.
Я підказав, що він, певне, там помилувався на «Вид Дельфта»
Вермера. Проте дук мав більше гонору, ніж знань. Тож відповів мені з пиндючною міною, як відповідав щоразу, як хтось згадував якусь картину в музеї чи в Салоні, якої він не пам’ятав:
— Якщо її треба бачити, то я бачив!
— Як то! Ви їздили до Голландії і не побували в Гарлемі? — скрикнула дукиня. — Якби навіть ви мали вільною всього чверть години, вам треба було туди завернути на незвичайного Гальса. Скажу вам більше: якби Гальсове малярство виставили на вулиці і ви могли б глянути на нього лише з імперіалу омнібуса, то й тоді ви мали б їсти його очима.