Не спосіб, зрештою, сказати, скільки разів протягом цього вечора я чув слова кузен і кузинка. Скажімо, дук Ґермантський майже щоразу, як лунало з чиїхось уст нове ім’я, гукав: «Та це ж Оріанин кузен!» — і з такою радістю, ніби, заблукавши в лісі, нараз помічав двобічні дороговкази з докладними кілометровими позначками та написами: «Бельведер Казімір-ІІер’є» і «Розхрес-тя Обер-Єгермайстра», і переконувався, що він на добрій дорозі. А дружина турецького посла, прибула по обіді, вживала слів кузен і кузина з зовсім іншим наміром (не так, як інші). Мордована світським шанолюбством і дуже пам’ятка, вона легко засвоювала як історію Відступу десяти тисяч, так і випадки статевих збочень у птахів. Її годі було піймати на незнанні останніх німецьких учених розвідок із політичної економії, про душевні хвороби, про різні форми самоґвалту та про епікурейство. Була то, зрештою, жінка небезпечна, бо завжди набирала в халяви: записувала в вітрогонки взірцевих цнотливиць, остерігала тебе перед якимсь найпристойнішим добродієм і оповідала історії, які здавалися запозиченими з книжок не через свою поважність, а через неправдоподібність,
Послиху на той час майже ніде не приймали. Кілька тижнів вона провідувала славетних жінок, таких як дукиня Ґермантська, але навгул їй хоч-не-хоч довелося здобріти нащадками пишних, але зубожілих фамілій, яких Ґерманти відкаснулися. Вона гадала, що справлятиме вражіння світської жінки, якщо називатиме гучні імена людей, своїх знайомих, які не мали вже доступу до салонів. Отож-бо дук Ґермантський, думаючи, що йдеться про тих, хто часто обідав у нього, радісно трепетав, що опинився між своїми, і скрикував, як звикле: «Та це ж Оріанин кузен! Знаю його як облупленого! Мешкає на вулиці Вано. Мати його з дому д’Юзез». Послиха мусила визнати, що її знайомий належить до ґатунку дрібнішої звірини. Вона силкувалася бодай сплести якусь сув’язь між своїми приятелями та приятелями дука Ґермант-ського. «Я розумію, про кого мова мовиться. Ні, то не вони, то їхні кузени». Але ця послишина репліка, схожа на рачкування, зараз же згасала. Бо дук Ґермантський, знеохочений, казав: «А, в такому разі я не знаю, хто це такий». Послиха нічого на те не відказувала: оскільки вона завжди знала єдино тих кузенів, яких належало знати, ті кузени частенько не були навіть ріднею. Потому знову чулося нове дукове: «Та це ж Оріанина кузина!» — здавалося, ті слова потрібні йому, як латинським поетам були потрібні певні епітети, щоб додати до гекзаметру дактиль чи спондей.
Хай би там як, а вибух: «Та це ж Оріанина кузина!» — видався мені цілком природним, коли мова зайшла про принцесу Ґер-мантську, бо та справді доводилася близькою родичкою дукині. Послиха, мабуть, за нею не пропадала. Вона шепнула мені стиха: «Вона ідіотка. Та й не така вже гарна з себе. Це тільки слава, та ще й лукава. Зрештою, — додала вона з міною зосередженою, неприхильною й рішучою, — вона мені геть антипатична». Але часто кузенство сягало й геть далі: дукиня Ґермантська чула себе зобов’язаною називати «тітками» осіб, з якими у неї знаходився спільний предок на часовому відтинку аж до королювання Лю-довіка XV. Отож-бо щоразу; як волею лихої долі якась мільярдерка шлюбувала принца, чий пращур оженився, як пращур дукині Ґермантської, з донькою міністра Лувуа, ця американка, вперше завітавши до палацу Ґермантів, де її зрештою зустрічали не так-то вже й гостинно і з утіхою перетирали на зубах, раділа як дитя з того, що має нагоду називати тіткою дукиню Ґермант-ську, яка дозволяла це з материнською усмішкою. Але мені було байдуже, якої ваги дук Ґермантський і пан де Босерфей надають «родові»: у розмові, яку вони провадили між собою, я шукав для себе лише поетичної втіхи. Самі про це не здогадуючись, вони мені її давали, як це робили б рільники чи рибалки, мовлячи про оранку чи про полов скумбрії, реалії, з якими вони так зрослися, що вже не тішилися їхньою красою, тоді як я нею впивався.