Часом ім’я воскрешало в моїй уяві не лише славну расу, а й відому якусь подію, якусь визначну дату. Почувши від дука Ґер-мантського, що мати графа де Бреоте — з дому Шуазель, а бабуся — Люсенж, я несамохіть побачив під його найбанальнішою сорочкою з простенькими перловими шпоньками дві достославні реліквії, що кривавились у двох кришталевих кулях: серце дукині де Прален і серце дука Беррійського; інші святині були змисловіші: довгі й тонкі коси пані Тальєн чи графині де Сабран.
Іноді я помічав перед собою не просто реліквію. Краще обізнаний про сво'іх предків від жони, дук Ґермантський зберігав спогади, які робили його мову чимось на взір старої гарної садиби, де нема, щоправда, шедеврів штуки, але де рясно оригіналів, хай і посередніх, зате пишних, і все це разом утворює якийсь мистецький ансамбль. На запитання принца Аґріґент-ського, чому принц, згадуючи дука Омальського, назвав його вуйком, дук Ґермантський відповів: «Бо брат його матері, дук Вюртемберзький, зашлюбив доньку Луї-Філіппа». Аж тут перед моїми очима зринув коштовний ковчезець, як отой, що його розмальовували Карпаччо та Мемлінг, ковчег, де в першому відділку зображено принцесу на весіллі у свого брата дука Орлеанського, у звичайній сукенці, одягнутій на знак її невдоволення тим, що сватів від принца Сіракузького не прийнято, а в другому — народження її сина, дука Вюртемберзького (рідного принцевого вуйка, з яким я оце обідав), в замку Фантазія, аристократичному не менше, ніж декотрі родини. У мурах таких замків, які переживають не одне покоління, побувало чимало історичних осіб. У цьому самому замку домують поряд спогади про маркграфиню Байройтську, іншу ексцентричну принцесу (сестру дука Орлеанського), якій, за чутками, подобалася назва замку її малжонка, про баварського короля і, нарешті, про принца X, який оце прохав дука Ґермантського писати йому до цього замку, бо він одідичив цей замок і винаймав лише на час вистав вагнерівських опер принцові де Поліньякові, ще одному чарівливому «химерникові». Коли дук Ґермантський, прагнучи пояснити, в якому коліні він спокревнений з віконтесою д’Арпа-жон, спинався так високо і так просто, не тримаючись руками, гірським пасмом трьох, а то й п’яти прадідів та прабабусь і добирався до Марії-Луїзи і Кольбера, то щоразу повторювалося те саме: велику історичну подію він мимобіж переодягав, спотворював, запихав у назву садиби чи в ім’я жінки, охрещеної так тому, що вона онука Луї-Філіппа та Марії-Амелії, уже виставлених не королем і королевою французькими, а лише дідом і бабою, які залишили спадок? (Ми бачимо, хоча причини тут інші, в алфавітному покажчику до Бальзакових творів, де най-славетніші особистості фігурують єдино у зв’язку з «Людською комедією», що Наполеон посідає набагато скромніше місце, ніж Растиньяк, та й посідає це скромне місце лише тому, що розмовляв із паннами де Сенк-Сінь.) Ось як аристократія в масивній кам’яниці з поодинокими вікнами, що пропускають скупо світло, в кам’яниці, де не відчувається лету, зате відчувається та сама масивна і сліпа потуга, що і в романській архітектурі, замикає, замуровує, захмарює всю історію.
Отож цілі гони моєї пам’яти помалу заростали іменами, й ці імена, шикуючись, групуючись, заходячи між собою в дедалі
численніші зв’язки, скидалися на завершені твори штуки, де немає жодного мазка, який не був би відрубний, де кожна часточка завдячує своє буття іншим і, своєю чергою, живить їх.
Аж це знов прозвучало ім’я принца Люксембурзького, і турецька послиха розповіла таку придибашку: якось дід його молодої дружини (той, хто збив казкове багатство на торгівлі борошном і макаронами) запросив принца Люксембурзького на снідання, а коли той відмовився, вивівши на конверті адресу: «Панові*** , млинареві», дід відповів йому: «Дуже шкодую, що коханий пан не зміг прийти, а то б ми посиділи маленьким гуртиком, тут усі свої люди, за столом би зібралися тільки млинар, його син та пан». Ця історія здалася мені огидною: я любив графа де Нассау, добре знав його делікатність і не міг повірити, щоб він, пишучи дідові своєї дружини (чиїм спадкоємцем, до речі, був), називав його «млинарем»; що ця недолуга історійка притягнута за вуха, було видно з перших слів, та й млинаря цього запозичено з назви Лафонтенової байки. Але в Сен-Жер-менському передмісті глупота так і шибає, а до неї ще й підпрягається злість, от усі, хто слухав, і повірили, що такого листа було послано і що дід, якого одразу визнано непосполитою людиною, виявився дотепнішим за принца. Дук де Шательро надумав, користаючися з нагоди, розповісти історію, яку я вже чув у кав’ярні: «Всі лягали», та як тільки він заговорив про те, що принц Люксембурзький вимагав, аби дук Ґермантський уставав перед його дружиною, дукиня урвала його: «Ні, він дуже кумедний, але ж не настільки!» Я ладен був закластися, що всі ці історійки про принца Люксембурзького — звичайнісінькі побрехеньки і що кожного разу, як я опинятимуся в товаристві її дійовця чи свідка, той виведе наклепника на чисту воду. Я тільки питав себе: що порвало дукиню Ґермантську завдати оповідачеві брехню: правдолюбство чи пиха? Так от, якщо то була пиха, то злосливість її переважила, бо вона додала, сміючись: «Зрештою і мені, як пригадую, завдано пинфи, бо він запросив мене на чаювання, аби познайомити зі своєю дружиною, причому йому стало смаку в листі до тітки назвати дружину принцесою спадкоємицею Люксембурзькою». Я висловила йому свій жаль і додала: «А “принцесі спадкоємиці Люксембурзькій” (в лапках) перекажи, що як їй захочеться прийти до мене, то я буваю вдома щочетверга по п’ятій». Мене спіткав іще один аф-ронтик. У Люксембурзі я кілька разів телефонувала йому. І що ж? То його високість сідає снідати, то оце лише щойно поїв, дві години я дзвонила марно, а тоді вдалася до іншого способу: «Чи можна попросити графа де Нассау?» Це допекло його до серця, і він поспішив схопити слухавку. Всі сміялися з дукининої розповіді, як сміялися з інших розповідей про принца, як на мене, звичайних банелюків, бо я не зустрічав такої інтелігентної, такої шляхетної, такої делікатної, такої, скажу, чарівливої людини, як той Люксембург-Нассау. Дальший тяг повісти покаже, що саме я мав слушність. Проте мушу визнати, що серед усього того «плюгавства», набалаканого про нього, в дукині Ґермантської вирвалося й прихильне: