Коли я налаштувався йти, до вітальні вернулася принцесина стате-дама — вона забула чудові гвоздики з Ґерманту, дукинин подарунок принцесі Пармській. Твар у статс-дами пашіла — мабуть, їй натрусилося від принцеси, яка до всіх примилялася, але якій терпець уривався від глупоти своєї спільниці. Статс-дама підхопила гвоздики і побігла до виходу, але, аби не вмалити свого гонору й аби всі бачили, що вона своєумка, вона, минаючи мене, миркнула: «Її високість мене підганяє, їй хочеться, щоб ми вже їхали, але щоб і гвоздики були у неї в руках. Ну, а я не пташка, стрибати з гілки на гілку не привчена».
Леле! Регула, через яку я не мав права піти раніше від її високості, була не єдина в етикеті. Я не міг піти зараз же, бо була й інша регула: а все тому, що славетна розкіш, незнана Курвуаз’є, розкіш, якою Ґерманти, як заможні, так і зубожілі, любили обдаровувати своїх приятелів, — була розкіш не лише матеріяльна, а й, як я часто бачив за спілкування з Робером де Сен-Лу, розкіш приємних речей, ввічливих жестів, словесна зграбність, підсичувана щирим душевним багатством. Але світське життя — життя гуляще, тож-бо це багатство дармувало, проте іноді воно розряджалося, прохоплювалося коротким ви-хлюпом, ще хвильнішим від того, що виникало облудне вражін-ня, ніби дукиня Ґермантська щирує з тобою. Зрештою дукиня відчувала таку щирість, коли давала їй волю, бо тоді в товаристві приятеля чи приятельки впадала у стан якогось сп’яніння, але аж ніяк не змислового, — так декого п’янить музика; Оріа-на могла відіп’ясти від свого корсажу квітку чи скинути медальйон і подарувати їх тому, з ким їй хотілося посидіти, хоча вона з жалем відчувала, що вечір минеться в теревенях, у які нічого не потрапить від любого, хоча й перелітного трепету, близького до раювання; в теревенях подібних до першої весняної тепліні через вражіння втоми та смутку, яке вони залишають. І не треба було приятелеві сліпо вірити обіцянкам, хоча вони п’янили дужче за всі, які він аби-коли чував, хоча їх давала жінка, що, напрочуд гостро переймаючись солодкістю миті, творить із неї завдяки своїй делікатності й шляхетності, незнаній нормальним людям, шедевр мистецтва, який вражає своєю звабою і добротою, але ця доброта наступної хвилі вже ні до чого не здольна. Щиросердя цієї жінки триває не довше за породжену нею екзальтацію, а її тонкий розум, що підказав їй усе, що тобі хотілося чути, і все, що треба було їй сказати тобі, за кілька днів допоможе їй схопити твої кумедні риси і почастувати ними іншого гостя, з яким вона переживе ще один куценький «музичний момент».
У сінях я попросив лакея подати мені полуботки, в які я взувся з обави, бо надворі йшов мокрий сніжок, перетворюючись на болото, але я не усвідомив, що це не дуже чепурно, і тепер, відчувши, як на мене всі зневажливо бликають, засоромився; коли ж я помітив, що принцеса Пармська ще не поїхала і стежить, як я взуваю своє американське обув’я, я ладен був хоч крізь землю піти. Принцеса підступила до мене.
— Ач, який ви здогадливий! — гукнула вона. — Запаслися полуботками! Вельми практично! Що то розумна людина! Нам неодмінно треба буде придбати полуботки, — сказала вона стате-дамі, тимчасом як глузливий вираз лакейських облич змінився на поштивий, а гості обступили мене гурмою і заходились допитуватися, де я вискіпав це диво.
— У них вам нічого боятися, навіть як знову піде сніг і як ви мешкаєте далеко; ніякий сезон тепер не страшний, — озвалася принцеса.
— О, щодо цього ваша королівська високість може бути спокійна, — урвала стате-дама з хитрою міною, — сніг уже не падатиме.
— Звідки вам це відомо, мадам? — спитала сердито найла-скавіша принцеса Пармська, — її міг роздратувати тільки недоум стате-дами.
— Ручаюся вашій королівській високості: сніг більше не йтиме, це фізично неможливо.
— Та чому ж?
— Снігу більше не буде, проти цього вжито всіх заходів: скрізь посилано сіллю!
Простакувата дама навіть не зауважила, що принцеса гнівається, а інші сміються, бо замість умовкнути, сказала мені з милим усміхом, не беручи в рахубу моїх заперечень щодо адмірала Жюр’єна де ла Ґрав’єра: «Вам у них буде зручно. У вас, мабуть, ноги, як у морського вовка. Добра кров не підведе».
Відпровадивши принцесу Пармську, дук Ґермантський подав мені пальто. «Я допоможу вам надіти кожуха». Ввернувши таке слово, він ані всміхнувся: завдяки його бажанню опроститися найпростацькіші вирази в його устах лунали якось аристократично.