З цього погляду, якщо попервах вищий світ не міг дати мені того, чого сподівалася моя уява, а отже, вразив мене не так відмінністю від світів, як схожістю з ними, то все ж помалу-малу вийшла наяв сильна його відрубність. Велике панство навчає тебе не менше, ніж звичайне хлопство; його мова присмачена всім, що стосується землі, давніх садиб, давніх звичаїв — усім, про що й гадки не має світ грошви. Даймо, що найпомірковані-ший у своїх запитах аристократ, зрештою, починає йти у ногу з часом, а проте його мати, вуйки, тітки у перших єднають його, коли він згадує своє дитинство, з тим життям, якого зараз сливе ніхто собі не уявляє. Вступивши до покою, де лежить небіжчик, дукиня Ґермантська з першого ж погляду добачила б усі порушення звичаю, хоча й утрималася б від зауважень. Її разило, коли на погребі жінки йшли мішма з чоловіками, бо за обрядом жінки мають триматися окремо. Для Блока покрівець, певна річ, пов’язувався лише з покійником, бо у звітах про проводи згадуються «покривала з кутасами», а дук Ґермантський міг би здумати свої дитячі літа, коли він бачив, як тримали покрівець на вінчанні принца Маї-Несле. Сен-Лу продав своє многоцінне «Генеалогічне дерево», старі портрети Буйонів та листи Людові-ка XIII, аби купити Кар’єра й меблі модерн, а дуцтво Ґермант-ське (у пориві почуття, в якому палке замилування в мистецтві, може, грало найостаннішу ролю і яке не підносило їхнього гонору) зберегло прегарні Булеві меблі, що аж брали на себе очі мистця! А літератор був би захоплений їхньою розмовою, бо вона була для нього, — адже голодний не потребує для себе іншого голодного, — живим словником усіх отих виразів, які щодня відумирають, як-от «краватки Сен-Жозефа», «діти Марії» тощо, але ще живі на устах аматорів та затятих поборників минувшини, їхня розмова дає письменникові куди більше втіхи, ніж розмова з іншими письменниками, хоча, зрештою, така втіха небезпечна, бо письменник може повірити, ніби все віджиле гарне саме з себе, і знічев’я перенести його до свого твору живцем, тоді твір його буде в зародку мертвий, нудний, а автор утішатиме себе: «Все це гарне, бо правдиве, записане з живих уст». Великопанські бесіди дукині Ґермантської були, одначе, гожі тим, що точилися ладною францужчиною. Це усправедливлювало дукиню, коли та робила сміх зі слів «езотеричний», «космічний», «пітий-ський», «гіперболічний», яких уживав Сен-Лу, як і з його меблів від Бінга.
Але все те, про що мовилося у дукині, на відміну від кущів глоду і частування мадленками, було мені далеке. Можна б сказати, що всім цим побрехенькам (дотичним більше до суспільства, ніж до індивіда), які вступили в мене на хвильку і заволоділи мною чисто фізично, нетерпеливилося хутчій із мене вийти. Я кидався в кареті на всі боки, як заклинач. Я чекав на новий обід, де сам би корчив із себе принца X чи дукиню Ґер-мантську і говорив їхнім голосом. Та наразі мої губи трепетали, переповідаючи їхні речі, і я марно силкувався осадити свою думку, розімчану запаморочливою відцентровою силою. Витримати тягар усього цього самому в повозі, де я голосно сперечався з уявним розмовником, було мені не до снаги, і я з гарячковим нетерпцем чекав тої миті, коли зможу врешті подзвонити до брами пана де Шарлюса. Потім я довго ще балакав сам до себе, повторюючи те, що збирався передати йому, і зовсім не думаючи про те, що ж скаже мені він, балакав у вітальні, куди мене провів лакей. Від хвилювання я майже нічого не помічав. Мені так умерло хотілося, щоб пан де Шарлюс вислухав мене, аж, зрештою, мене ошанув жах на думку, що барон уже спить і що я муситиму в себе дома протвережуватися після словесного сп’яніння. І справді, упевнившись, що збігло вже двадцять п’ять хвилин, я подумав, що мене забуто в цьому салоні, про який, попри довге чекання, я міг би лише сказати, що це величезна, ясно-зелена кімната, обвішана портретами. Потреба говорити заважає не тільки слухати, а й бачити, — в цьому разі цілковитий брак зовнішнього опису — це вже опис нашого душевного стану. Я збирався покинути салон і когось нагукати, а як ніхто не озветься, добратися самому до сіней і звеліти випустити мене, аж це, тільки я встав і ступив кілька кроків по мозаїчному паркетові, з заклопотаною міною вступив камердинер.