Чому, бувало, угледівши бузковий капелюшок, а під ним гладеньке, любе личко, чари якого були симетрично розміщені довкола пари блакитних очей, личко, на якому лінія носа наче сходила нанівець, я з радісним хвилюванням угадував, що не вернуся додому, не зустрівшися з дукинею Ґермантською? Чому я відчував той самий неспокій, вдавав ту саму байдужість, відводив очі з тим самим неуважним виглядом, що й напередодні, коли на перехресті різьбився профіль у темно-синьому точку, ніс, гострий, як пташиний дзьоб, що виростав із червоної щоки, перетятої пронизливим оком, наче єгипетське божество? Одного разу я навіть побачив не жінку з пташиним дзьобом, а ніби самого птаха: сукня, ба навіть точок дукині Ґермантської були хутряні, ніде не визирало жодного клаптика матерії, отож здавалося, ніби тіло у неї вкрите хутром, як у того шуліки, чиє пишне, гладеньке, полове і м’яке оперення нагадує шерсть. Посеред цього природного оперення маленька голівка закандзюблювала свій пташиний дзьоб, а булькаті очі були гострі й блакитні.
Якось я кілька годин поспіль перемірював вулицю, а дукиня Ґермантська ніяк не з’являлася, аж це з молочарні, втуленій між двома палацами в цій аристократичній і людовій дільниці, виринуло розпливчасте незнайоме обличчя чепурної жінки, купувель-ниці сирків, і перш ніж я встиг її розгледіти, у мене вдарив, наче блискавка, яка потребувала б, аби мейе досягти, менше часу, ніж дукинин образ загалом, її погляд. Іншим разом, не спіткавши її і чуючи, як дзиґар вибиває полудень, я подумав, що чекати вже не варто, і журно потюпорйв додому; поглинутий своїм розчаруванням, я тупо дивився, як даленіє повіз, аж це зрозумів, що з віконця коляси мені кивнула дама і що її риси, то апатичні й мляві, то, навпаки, напружені й живі, які складаються під округлим капелюшком з високою егреткою в личко незнайомки, — це риси дукині Ґермантської, якій я навіть не відклонився. А іноді, вертаючи додому, я бачив її у швейцарській кімнаті, де нечвидний швейцар, зненавиджений мною за його очі-нишпорки, бив їй низькі уклони і, звісно, «рапортував». «Рапортував», бо вся челядь Ґермантів зачаювалася за віконними фіранками і, тамуючи подих, стежила за перебігом нечутної їй розмови, після якої дукиня неодмінно позбавляла прогулянки когось зі служби, кого запродував «заворітник».