— Досі пан барон приймав одвідувачів, — заявив він. — Ще кілька осіб чекають на нього. Але я неодмінно доб’юся, аби барон прийняв вас, я вже двічі телефонував до секретаря.
— Прошу не клопотатися; ми домовлялися з паном бароном про зустріч, але вже нерано, і якщо він зайнятий, я прийду іншим разом.
— Ні, ні, пане, не йдіть, будь ласка! — гукнув камердинер. — Пан барон гніватимуться. Спробую зателефонувати ще.
Мені пригадалися розповіді про баронову челядь та про її вірність своєму панові. Хоча про нього не можна було сказати, як про принца Конті, що він лакеєві намагається сподобатися так само, як міністрові, пан де Шарлюс принаймні досягав того, що найдрібніше його бажання виглядало як особлива ласка, і коли ввечері, оглянувши зібраних круг нього на поштивій відстані служників, він казав: «Куаньє, світильник!» або: «Дюкре, сорочку!» — інші відходили з буркотом, заздрячи тому, на кого впав вибір їхнього пана. Двоє служників, які ворогували між собою, навіть боролися за панську ласку і, вигадуючи безглузді приключки, бігли один поперед одного вислуховувати його накази, причому кожен з них грів надію, що сьогодні принести світильник чи подати сорочку припаде йому. Якщо пан звертався до когось не з вимоґою прислужитися йому, ба більше, якщо взимку в саду, знаючи, що якийсь його візник застудився, за десять хвилин казав йому: «Накрий голову», інші не озивалися до цього щасливця два тижні, заздростячи, що той сподобився такої ласки.
Я чекав ще десять хвилин, по чому, попросивши мене не засиджуватися в пана барона, бо той так зморився, що навіть спровадив кількох значних осіб, яким уже давно було призначено побачення, мене проведено до нього. Церемоніал, який розводилося круг пана де Шарлюса, не справив на мене вражіння такої величі, як простота його брата Ґерманта; аж це двері відчинилися, і я побачив барона у хінському шлафрокові, голошийого, він лежав на канапі. Одразу ж мене вразив покладений на стільці циліндр «шик-блиск» і хутро — можна було подумати, ніби барон допіро вернувся додому. Камердинер пішов собі. Я гадав, що пан де Шарлюс підійде до мене. Але він навіть не ворухнувся, вліпивши в мене немилосердний погляд. Я підступив до нього ближче, привітався; він не подав мені руки, не відповів ані слова, не запросив сісти. Я спитав, як питають у зле вихованого лікаря, чи мушу я конче стояти. Хоті підсапуватися під барона я не мав, проте холодна лють проступила на виду в пана де Шарлюса ще грізніше. Зрештою я не знав, що в себе у селі, в замкові, барон, великий охотник удавати з себе короля, любив по обіді вивертатися у кріслі в курильні, тимчасом як гості мали стояти довкола нього. Одного він просив подати вогню, іншого частував сигарою і лише згодом казав: «Та сідайте ж, д’Аржанкуре, прошу, візьміть собі стілець» — тощо, а зразу нікого не запрошував, показуючи гостям, що без його дозволу сідати не вільно.
— Сідайте в крісло Людовіка XIV, — озвався він нарешті владно, і в його тоні бринів радше наказ відійти від крісла, ніж опуститися в нього.
Я сів у крісло, що стояло поруч.
— А, по-вашому, це крісло Людовіка XIV? Бачу, ви справді освічений юнак! — викрикнув він глузливо.
Мене мов по тім’ю вдарено, і я, замість піти геть (як би й належало) або, як хотів барон, пересісти, прикипів до крісла.
— Мостивий пане! — знову озвався барон де Шарлюс, вирубуючи слова і подвоюючи голосівки в найобразливіших із них. — Розмова, яку я згодився вам уділити на прохання особи, яка назватися не побажала, поставить на наших взаєминах крапку. Не приховаю від вас, що я сподівався чогось ліпшого; мабуть, я допустився б певної пересади, чого з простої пошани до самого себе не слід робити у розмові навіть із тим, хто не розуміє ваги слів, якби сказав, що я симпатизував вам. Проте я гадаю, що як ужити слова «зичливість» у сенсі чисто протекційному, то воно якраз передасть те, що я відчував до вас, і те, що збирався для вас зробити. У Парижі й навіть ще в Бальбеку я дав вам наздогад, що ви можете розраховувати на мене.