Згадавши зухвалу витівку пана де Шарлюса під час нашого бальбецького прощання, я заперечно тріпнув головою.
— Себто як? — вигукнув він гнівно, і його твар, скорчена та бліда, різнилася тепер від його звичної тварі не менше, ніж різниться від моря погідного море буряного поранку, коли замість променистої гладіні ми бачимо безліч запінених слиною гадів. — Ви твердите, що не отримували мого послання, майже освідчення, яке має нагадувати вам про мене? Того, що оздоблювало книжку, яку я вам послав?
— Прегарні віньєтки, — відгукнувся я.
— Ох, — зітхнув барон із погордливою міною, — кепсько ж знають молоді французи шедеври нашого мистецтва! Що сказали б про молодого берлінця, коли б з’ясувалося, що він не знає «Валькірії»! Либонь, ви сліпі, коли, як ви самі мені казали, дві години провели перед цим великим твором? Бачу, на квітах ви розумієтеся не ліпше, ніж на стилях; щодо стилів вам краще мовчати! — вереснув барон розсатаніло. — Ви навіть не уявляєте, на чому сидите. Ви підставили собі під сідало замість бержерки Лю-довіка XIV козетку Директорії. Одного чудового дня ви візьмете коліна маркізи де Вільпарізіс за жолобок і бозна-що учворите. Не впізнати орнаменту з незабудок бальбецької церкви на оправі Берґоттової книжки! Чи ж можна ясніше вам сказати: «На незабудь»!
Я дивився на пана де Шарлюса. Звичайно, такої прегарної голови, хай і з нечвидним виразом на лиці, не мав ніхто з його близьких; він нагадував підтоптаного Аполлона; але здавалося, ніби з його злих уст от-от трисне оливкова жовч; а все ж розум він мав широкий, і йому відкривалося багато чого з того, що так і зосталося неприступним для дука Ґермантського. Та хоч якими гарними словами скрашував барон свою неприязнь, відчувалося, що хай навіть у них грав уражений гонор, любов без відповіді, ураза, садизм, бажання допекти комусь, невідчепна ідея, ця людина здольна замордувати, а потім логічно і красномовно довести, що вона вчинила правильно і що попри все переросла на сто голів свого брата, братову і так далі і таке інше.
— У Веласкесових «Списоборцях», — провадив він, — переможець, як і личить кожній шляхетній істоті, йде назустріч приниженому ворогові, так само і я, — оскільки я все, а ви ніщо, — зробив до вас перший крок. Вам стало дурости на це відповісти, що не мені говорити про шляхетність. Але я не здався. Наша віра навчає терпіння. Терпіння, яке я виявив щодо вас, мені, маю надію, зарахується, як і те, що я тільки всміхнувся у відповідь на ваше нахабство, якщо тільки можна назвати нахабством ваше ставлення до когось, хто вас переростає на стільки голів. Але нині, мостивий пане, про це вже не йдеться. Я взяв вас на спиток, якому єдиний видатний наш сучасник дав дотепну назву: «спиток надто великою ґречністю», і він же цілком слушно підсумовує, що це найстрашніша з усіх випроб і що тільки вона може відокремити зерно від полови. Я не витикатиму вам, що ви її не витримали, — переможців тут не гурт. Але принаймні — і це буде висновок з останніх слів, що ми ними перекинемося на цьому крузі земнім, — я хочу вбезпечити себе від ваших наклепницьких вигадок.
Досі мені на думку не спадало, що гнів пана де Шарлюса викликаний кривдними словами, якими я нібито відгукнувся про нього; я напружив пам’ять: про нього я не говорив ні з ким. Якийсь злоріка наклепав на мене. І я рішуче відмів накинуту на мене пеню.
— Невже, — додав я, — ви розсердилися на мене за те, що я сказав про наші близькі стосунки дукині Ґермантській?
Він згірдно посміхнувся, підніс голос до найвищих регістрів і завиграшки узяв найприкрішу і найзухвалішу ноту.
— Ох, мостивий пане! — сказав він, вертаючись умисне повільно до своєї природної інтонації і ніби впиваючись химерними переборами нисхідної гами. — Я певен, що ви себе обмовляєте, каючись у тім, що сказали, ніби ми з вами «в близьких стосунках». Я не можу вимагати виняткової точности слів від того, хто легко переплутав би меблі Чипендейла з амвоном рококо, але, зрештою, я не думаю, — додав він уже з вкрадливою пестливістю в голосі і розпливаючись у чарівливій усмішці, — я не думаю, щоб ви могли сказати і повірити, нібито ми з вами у близьких стосунках!Якщо ж ви похвалилися тим, що вас мені відрекомендували, що ви розмовляли зі мною, що ми з вами трошки знайомі, що я майже без усякої просьби з вашого боку погодився з часом узяти вас під своє крильце, то, навпаки, я вважаю, що це цілком природно й розумно. Значна вікова ріжниця між нами дає мені право вказати вам, без найменшого бажання вас принизити, що те, що ви були мені відрекомендовані, що те, що ми з вами розмовляли, що те, що ми з вами оце познайомилися, — що все це було для вас як не честю, — мені про це говорити не з руки, — то принаймні удачею, і глупота ваша виявилася не в тім, що ви про неї розголосили, а в тім, що не зуміли з неї скористатися. Додам навіть, — сказав він, несподівано і ненадовго перейшовши від гнівної фудулії до ніжности, насиченої таким глибоким смутком, ніби йому збиралося на плач, — що коли ви залишили без відповіді пропозицію, зроблену вам у Парижі, мені це здалося нечуваною зухвалістю, — я ж бо думав, ви добре виховані, з доброї буржуазної родини (єдино цього прикметника він зневажливо просичав), — настільки неймовірною, що в простоті душевній я пояснював її всякою бреднею, яка завжди розминається з правдою: пропажею листа з помилково зазначеною адресою. Я визнаю, що це страшенно наївно, але святий Бо-навентура волів радше повірити в те, що віл може літати, аніж у те, що брат його збрехав. Ну, та, зрештою, вже по всьому, книжка вам не сподобалася, нема чого розводитися. Ось тільки мені здається, що ви могли б (тут у бароновім голосі забриніли щирі сльози) написати мені, бодай з пошани до мого віку. Я хотів вам запропонувати щось украй спокусливе, але уникав доводити це до вашого відома загодя. А ви воліли, не знавши навіть, про що йдеться, відмовитися — нехай. Але, кажу ще раз, завжди можна написати. Я б на вашому місці, ба навіть на своєму, написав. З цього приводу я навіть віддаю перевагу своєму місцю перед вашим, кажу, з цього приводу, бо взагалі я вважаю, що всі місця рівні й тямовитий робітник мені куди любіший за багатьох дуків. Але я можу сказати, що волію своє місце, бо за все своє довге життя, навіть аж надто довге, я зроду не вчинив, як ви. (Голова пана де Шарлюса утопала в тіні, і я не бачив, чи спливають з очей у нього сльози, що бриніли в його голосі.) Я вже казав, що ступив сто кроків вам назустріч, а ви на віддяку відійшли від мене на двісті. Тепер я йду від вас, ми з вами більше не знайомі. Я забуду ваше ім’я, але не забуду вашого поводження, аби в ті дні, коли буду схильний припускати, що люди щиросерді, делікатні чи бодай настільки кмітливі, що не змарнують нагоди, яка випадає раз у житті, — аби сказати собі в ті дні, що я надто високої думки про людей. Ба ні, якщо ви комусь переказали, що знайомі зі мною, коли так воно й було, — бо зараз так уже не буде, — то я визнаю, що це цілком природно, це відавання шаноби мені, коротко, мені це приємно. На жаль, деінде і за інших околичностей ви говорили щось зовсім протилежне.