— Присягаюся, бароне, нічого кривдного про вас я не казав.
— А хто вам каже, що мене скривджено? — люто вереснув пан де Шарлюс і сів на канапі, на якій допіро лежав нерухомо, а в цей час на обличчі його корчилося мертвотно-блідаве спінене гаддя, а голос робився то проразливим, то густим, повертаючи все виггя розшалілої бурі. (Він завжди балакав гучно, аж озиралися на вулиці люди, а тепер міць його голосу подесятерилася, немов форте не на роялі, а в оркестрі, та ще й з переходом у фортисимо. Пан де Шарлюс рикав.) — Невже ви гадаєте, ніби можете мене скривдити? Та чи усвідомлюєте ви, з ким розмовляєте? Аби ви знали, отруйна слина п’яти соток ваших дружків, навіть якби ці ліліпутики позалазили на плечі одне одному, могла б обплювати лише палюхи моїх найясніших стіп.
З цієї миті хіть переконати пана де Шарлюса, що я зроду не чув і не казав про нього нічого лихого, поступилася місцем скаженій люті, викликаній його словами, які, на мій суд, диктувала його потворна пиха. Мабуть-таки, бодай почасти, тут давалася взнаки вона. Майже все інше йшло від другого почуття, але я про нього ще не здогадувався, а отже, не моя провина, що я не взяв його в рахубу. Я міг би хіба, оскільки про це почуття ні сном ні духом не відав, згадавши слова дукині Германської, окрім пихи, поставити щось на карб ще й бароновій скаженині. Але думка про скаженину мені тоді навіть не спала. Я був певен, що його пориває лише пиха, а мене лише лють. І цю лють (скоро пан де Шарлюс, відверещавши, заговорив про палюхи на своїх найясніших стопах, заговорив з величною міною, дихаючи погордливим духом на якихось темних клепачів), цю лють я вже не міг погамувати. Розсатднівши, я відчув пекельну потребу по чомусь гатити, і все ж я не так оскаженів, щоб утратити пошану до людини, набагато старшої за мене, а зарівно, через її мистецьку вартість, і до саксонської порцеляни, виставленої біля барона, натомість я накинувся на його новий циліндер, пожбурив його на підлогу, заходився топтати, потім завзято дерти, зірвав підбій, розпанахав навпіл корону, і все це під баронів репет, і аж тоді кинувся до порогу і розчахнув двері. На мій превеликий подив, обабіч дверей стояло двоє лакеїв, але, забачивши мене, служники повільно пішли геть, вдаючи, ніби опинилися тут випадково. (Згодом я довідався, як їх звали, — одного Бюрньє, а другого Шармель.) Мене не ошукала їхня недбала хода; вона була вдавана, це зразу впадало в вічі. Три інші тлумачення здалися мені можебнішими: одне, що барон часом приймає гостей, для приборкання яких може потребувати підмоги (але чому вони бунтуються?), тож мав бути хтось, хто міг би дати відсіч; друге, що цікаві лакеї підслуховували за порогом і не сподівалися, що я так живо втечу; а третє, що всю цю сцену заздалегоди зрежисерував пан де Шарлюс і сам поставив челядь на підслухи — з замилування до театральности вкупі зі своєрідним «н
одумайтеся», цією наукою на прийдешнє.