— Я пришлю, щоб вас не турбувати, по книжку, — зголосився я.
— Цитьте, присусуватий, — гарикнув на мене барон, — не завдавайте дурня собі, не прикидайтеся, для вас невелика честь те, що я, може (не кажу: «запевне», бо книги може передасть вам і камергер), вас прийму!
Він опам’ятався.
— Я не хочу покидати вас із цим словом. Не треба дисонансів, завершальний акорд, а потім — вічна тиша!
Мені здавалося, ніби він щадив свої нерви: після гризьких слів недавньої звади між нами йому лячно було розлучатися зі мною.
— Проїхатися Булонським лісом ви не побажали, — промовив він радше ствердним, ніж запитальним тоном — як мені здалося, не тому, що втримувався пропонувати мені проїхатися, а тому, що боявся, як би моя відмова не вразила його самолюбства. — Ну, а зараз саме та пора, — тягнув він далі, — коли, за словами Вістлера, буржуа повертаються додому (цією реплікою він, мабуть, хотів ударити по моєму самолюбству) і коли все навколо пориває до себе очі. Але ви навіть не знаєте, хто такий Вістлер.
Аби одмінити розмову, я спитав у барона, чи розумна принцеса Ієнська. Пан де Шарлюс урвав мене й озвався таким презирливим тоном, якого я ще не чув від нього:
— О пане, про сани і стани, згадані вами, я тями не маю. Вельможество може водитися і в таїтян, але я, слово честі, про нього зроду не чував. А проте, хай це й дивно, ім’я, яке ви оце назвали, кілька днів тому лунало в моїх вухах. Мене запитано, чи я не заперечуватиму, аби мені відрекомендували дука Ґвас-тальського. Запитання здивувало мене: дук Ґвастальський не потребує того, щоб його мені рекомендували, він мій кузен і знає мене споконвіку; він син принцеси Пармської і на правах добре вихованого родича приходить мене віншувати з Новим роком. Але потім з’ясувалося, що йдеться не про мого кревняка, а про сина згаданої вами особи. Позаяк ніякої принцеси Ієн-ської не існує, я припустив, що йдеться про якусь торботряску, мабуть, вона спить під Ієнським мостом і вигадала собі мальовничий титул принцеси Ієнської, як оті, що величають себе Ба-тиньйольською Пантерою або Королем Сталі. Ба ні, йшлося про одну багачку — її прегарними меблями я захоплювався на виставці, і ці меблі мали ту перевагу над власницею, що були непідробні. А про так званого дука Ґвастальського я подумав, що то біржовий маклер мого Секретаря, — все купується, були б гроші. Ба ні, то, очевидно, цісар для сміху надав цим людям титул, хоча цей титул аж ніяк не вакував. Хто зна, що це було: вияв його потуги, чи доказ його невігластва, чи хіть побавитися, — мені здається, він просто позбиткувався з узурпаторів-невдах. Словом, я не можу вам цього всього пояснити, моя компетенція обмежується Сен-Жерменським передмістям, і саме там, поміж усіх цих Курвуаз’є і Галардонів, вам, може, пощастить вирискати, за сприяння якогось знавця, старе луб’я, взяте напрокат у Бальзака, — ото буде сміху! Звісно, це ніщо проти чарів принцеси Ґермантської, але без мене і без мого сезаму вам до неї не підступитися.
— Отож у принцеси Ґермантської справді дуже гарний палац?
— О, це ще мало сказано; нічого кращого бути не може, окрім самої принцеси Ґермантської.
— Невже принцеса Ґермантська чимось вища за дукиню Германську?
— Ніякого порівняння. (Треба зауважити, що як люди світські мають трохи уяви, вони коронують і скидають із трону, залежно від своїх симпатій і ураз, осіб, які посідають нібито міцне й блискуче становище.) Дукиня Ґермантська (барон називав її Оріаною, може, на те, щоб викопати провалля між нею і мною) чарівлива, ви навіть не уявляєте, наскільки вона переросла своє довкілля. Проте дукиню не можна поставити поряд із її кузиною. Принцеса достоту відповідає уявленню перекупок Центрального ринку про княгиню Меттерніх, а княгиня Меттерніх вірила, що відкрила Вагнера, бо знала Віктора Мореля. Принцеса Ґермантська, чи радше її мати, знала самого Вагнера. Саме вже це надає жінці чару, не кажучи вже про її вроду. А чого варті сади Естер!
— Чи не можна їх оглянути?
— Ні, туди пускають лише запрошених, без моєї просьби туди не пускають нікого.
Про цю принаду барон більше не згадував; ми саме підкотили до мого дому, і він подав мені руку.
— Я зіграв уже свою ролю, додам лише ще кілька слів. Можливо, хтось інший поставиться до вас так само добре, як я. Хай же сьогоднішній приклад правитиме вам за науку. Цієї науки не забувайте. Добрим ставленням треба дорожитися. Те, чого в житті не можна зробити самому (бо на світі є речі, яких годі вимагати, ані доконати, ані прагнути, ані взнати самому), можна зробити в компанії, і на це не потрібно тринадцятьох, як у повісті Бальзака, ані чотирьох, як у «Трьох мушкетерах». Прощавайте!