Я думав, що барон зморився і зрікся свого наміру милуватися на місячне сяйво, бо він попросив мене загадати візникові одвезти його додому. Аж це він рвучко скинувся, немов передумавши. Але я вже переказав його розпорядження і, не гаючись, подзвонив до брами, геть забувши переповзти йому все, що чув про німецького цісаря та про отамана Боту, ця уперта думка вилетіла мені з голови, сполохана несподіваним прийняттям барона, коли той заходився вергати на мене громи та блискавки.
Удома я побачив листа лакейчука до свого товариша — Фран-суазин помічник забув його в мене на бюркові. За час, коли не
було моєї матері, він геть-то розперезався, я ж виявив ще більшу розперезаність, прочитавши цього незаклеєного і покладеного на видноті листа, — він ніби сам просився до рук, і це тільки мене й усправедливлювало. Ось що в ньому писалося:
Любий приятелю і кузене!
Маю надію що ти здоровий і що так само ся має твоя по-сімейка а надто мій хрещеник Жозеф якого я не мав ще нагоди пізнати але якого предкладаю над вас усіх бо він мій хрещеник, реліквії серця теж здатні порохнявіти і того святого пороху не рушмо. Зрештою любий приятелю і кузене хто може ручитися, що завтра і ти і твоя люба дружина, а моя кузина Марі не звалитеся на дно морське, ніби матрощук із грот-щогли, наше ж бо життя не що інше як паділ мороку. Любий приятелю мушу тобі признатися що тепер моя головна праця, уявляю твій подив, це поезія в якій я кохаюся, бо треба ж якось збавляти час. Отож любий приятелю не дивуй що я так довго не відповідав на твого останнього листа а коли не пробачиш то пускай у запомин. Як ти сам здоров знаєш, матуся нашої пані згасла у страшенних муках які дуже її зморили бо до неї ходило аж троє лікарів. Погреб її припав на погідний день, зійшлася тичба знайомих нашого пана та ще кілька міністрів. На проводи до цвинтаря домовини пішло понад дві години, все ваше село мабуть йойкне адже щоб провести в останню путь труну з тілом тітки Мішю не треба буде таких церемоній. Отож-бо моє життя відтепер обертається на одне довге ридання. Я от пуза ганяю мотоциклетку на якій оце навчився їздити. Що як любі друзяки я мов вихор примчу до вас ув Екорес. Та мовчати про це мені вже несила бо чую як з горя розум мій намутився. Я часто буваю в дукині Ґермантської, у осіб про буття яких ти навіть не здогадуєшся скніючи серед темноти. І тому з утіхою надсилаю книжки Расіна, Віктора Гюго, Вибране Шендоле, Альфреда де Мюссе, бо хочу зцілити від темноти край який і мене породив у темноті яка неминуче підбиває на злочин. Більше писати немає про що і як пелікан довгим змучений летом шлю найкращі побажання тобі а зарівно і твоїй половині моєму похресникові і сестриці твоїй Розі. Бажаю щоб про неї не можна було сказати: Не довше рожі прожила ця рожа як сказали Віктор Гюго, сонет Арверса, Альфред де Мюссе, всі великі генії які з цієї причини згинули в полум'ї ватри як Жанни д’Арк. Очікую від тебе скорої вісточки, прийми мої цілунки як цілунки брата.
Періґо Жозеф.
Нас надить до себе життя кожного смертного, де криється щось недовідоме, остання, іде не розвіяна злуда.
Багато що з того, що казав мені пан де Шарлюс, підстьобувало батогом мою уяву і, пустивши в непам’ять розчарування, яке спіткало її при зустрічі з реальністю в дукині Ґермантської (з іменами людей справа стоїть так само, як з іменами країв), порвало її до Оріаниної кузини. Зрештою, якщо пан де Шарлюс забив мені баки на якийсь час щодо примрійцих переваг і при-мрійного розмаїття світовців, то лише тому, що й сам помилявся. А помилявся він, найпевніше, тому, що нічого не робив, не писав, не малював, та й читав він неуважно й бездумно. А проте він переріс на дві голови світовців; і хоч вони самі, і те видовище, яке вони становили, давали йому багатющу поживу для розмов, ці люди його не розуміли. Він говорив як художня душа, але його хисту ставало лише на те, аби дати відчути примарні чари світовців. Дати відчути лише мистцям, для яких барон міг би бути тим, чим є олень для ескімосів: цей дорогоцінний звір вискубує для них на ялових скелях обрісник і мох, які самі ескімоси не зуміли б знайти й використати, але які, уже перетравлені оленем, стають для мешканців Крайньої Півночі тривним покормом.
До сказаного мушу додати, що образи вищого суспільства, які малював пан де Шарлюс, оживали завдяки столові лютої знена-види, якою він дихав на одних, і пієтету перед іншими. Ненавидів він переважно молодиків, а божествив надто жінок.