Дук, мабуть, був зворушений, що я до нього явився в день його приїзду. Але обличчя його спохмурніло, тільки-но я сказав, що зайшов просити його дружину з’ясувати, чи запрошує мене принцеса. Я просив про одну з тих послуг, які дуцтво Ґермант-ське робити не любило. Дук відповів, що вже нерано, що як принцеса не посилала мені запрошення, то вона може подумати, ніби він випрохує його для мене, а він одного разу нарвався вже на відмову і більше не бажає ніяким світом тиснути на кузенство, «устрявати в справу», нарешті, що він гаразд не знає: може, він з дружиною поїде з кликаного обіду просто додому і що в такому разі, аби принцеса не образилася, найліпше приховати від неї, що вони повернулися до Парижа; якби не це, він .негайно спитав би її щодо мене цидулкою або по телефону, хоча, зрештою, нині пізно, бо список гостей, певне, вже складено.
— Хіба ви побили з нею глека? — спитав дук із підозрілою міною, бо Ґерманти завжди боялися, як би не танцювати під чужу дудку і ненароком когось із кимось не помирити, і завжди хотіли знати про всі недавні сварки. Дук волів сам ухвалювати постанову, коли, на його думку, треба було не панькатися.
— Бачте, друже, — сказав він так, ніби йому оце сяйнуло, — я краще не казатиму Оріані про ваше прохання. Вам же відомо, яка вона послужлива і що її любов до вас безмежна. Хоч би як я її умовляв, вона неодмінно пошле принцесі цидулку і, натомившись по обіді, вже не матиме жадних вимовок, їй доведеться їхати на вечір. Так, так, я їй нічого не скажу. Вона зараз вийде. Ані слова — прошу вас! Але як ви все-таки зважитеся на раут, нам буде приємно побачитися з вами.
Обов’язок людяности надто святий, аби той, кого закликають спевнити його, не схилився перед ним — вірячи чи не вірячи в його щирість; мені не хотілося, щоб дук подумав, ніби я бодай на мить завагаюся, почну роздумувати, чи не попросити мені все-таки дукиню, хай навіть вона потім і втомиться по обіді, тож я обіцяв дукові не казати їй, навіщо я прийшов, вдав, ніби не збагнув, яку комедію він оце зіграв. Я спитав, як він гадає: чи не прийде на вечір до принцесй пані де Стермар’я?
— Ба ні, — відповів він з міною знавця. — це прізвище мені знайоме, траплялося мені в клубних річниках, але в тому товаристві, яке збирається у Жільбера, де Стермар’ї не числяться. Ви там спіткаєте людей лише великосвітських і дуже занудливих: дам, які давно втратили титул дукинь, але домоглися його віднови, всіх послів, багатьох Кобурґів, чужосторонніх високостів, але годі серед них побачити бодай тінь Стермар’ї. Жільбер занедужав би від самої вашої гадки! Ага, ви ж кохаєтеся в малярстві, я зараз вам покажу чудове полотно, я купив його у мого кузена, почасти мінька на Ельстіра — його картини нам, зрештою, не до вподоби. Мене запевнено, що це Філіпп де Шампань, але, гадаю, це щось вартісніше. Сказати вам по щирості? Гадаю, це Веласкес і то періоду його розквіту, — сказав дук, дивлячись мені в очі, — чи то вивчаючи моє вражіння, чи то для посилення його. Вступив лакей.