— Її ясновельможність просила спитати вашу ясновельможність, чи не може ваша ясновельможність прийняти пана Сванна, бо її ясновельможність ще не зовсім готова.
— Попросіть пана Сванна сюди, — сказав дук, зиркнувши на годинника і прикинувши, що він має кілька хвилин перед початком туалету. — Сама ж запросила Сванна і, звісно, ще не готова. Не згадуйте при Сванні про вечір у Марі-Жільбер. Я не знаю, чи його запрошено. Жільбер дуже його любить, бо вірить, що Сванн — незаконний онук дука Беррійського, то ціла історія! (Інакше Жільбер з ним би не носився! Моєму кузенові млосно стає, як угледить за сто ступнів жида!) Але нині все ускладнила справа Дрейфуса. Сванн мав би зрозуміти, що йому слід насамперед розцуратися зі своїми одноплемінниками, а він верзе таке, що підбиває проти себе всіх.
Дук покликав лакея, аби довідатися, чи не вернувся гонець до д’Осмона. План у дука був такий: оскільки він мав усі підстави гадати, що його кузен не виживе, йому залежало на тім, аби мати про нього новини перед його смертю, себто, перед вимушеною жалобою. Якби він дізнався з перших рук, що Аманьєн ще живий, дук дременув би на кликаний обід, на раут до принца, на бал, де красувався б у перевдязі Людовіка XI і де мав дуже пікантне побачення з новою коханкою, а новина до нього дійшла б лише назавтра, по всіх цих розривках. Отоді вже, якби Аманьєн сконав увечері, можна було б надіти жалобу.
— Ні, ваша ясновельможносте, він ще не приходив.
— От сто чортів його матері! Тут усе робиться в останній момент! — скрикнув дук; йому спала думка, що Аманьєн, може, вже «опрягся», у вечірці напишуть некролог, і тоді прощавай маскарад! Дук зажадав «Тан», але в газеті нічого не було.
Сванна я не бачив уже давненько і нині з дива не міг вийти: чи носив він раніше вуса «щіточкою», чи стригся «їжаком», бо він виглядав не так, як звикле; він і справді «одмінився», бо дуже хорував, а хвороба так само різко одмінює обличчя, як запущена борода, як зачіска на пряму чи косу проділь. Сванн був хворий на ту саму хворобу, яка вбила його матір, і занедужав він у тих самих літах, що й вона. (У нашому житті так важать кабалістичні цифри, лихе око, що здається, ніби і справді воно в руках у чарівниць. І якщо є пересічна тривалість життя людськости загалом, то є і пересічна тривалість життя окремих родин, тобто схожих між собою їхніх членів.) Сванн був убраний чепурно, і в цій чепурності, як і в чепурності його дружини, лучилося те, яким він зробився, з тим, яким він був колись. Обтислий перлово-сірий редингот підкреслюв його ставність і вельможність, руки обтягували переполаса-білі рукавички, в одній руці він тримав сірий циліндр із розтрубом — такий фасон Дельйон робив лише для нього, для принца де Сагана, для барона де Шарлюса, для маркіза де Модена, для Карла Гааса та для графа Луї де Тюрена. На мій уклін Сванн відповів чарівливою усмішкою і щиросердим ручканням, і це мене вразило: ми зі Сванном так давно не бачилися, що він зразу міг би мене й не впізнати; я висловив йому свій подив; він зареготав, але так, немовби на мене досадував, потім ще раз потис мені руку: наче здогадався, що я, припускаючи, ніби він мене не впізнає, сумніваюся: чи не вистарів він часом розум і чи не був завше байдужий до мене? А проте мої здогади були слушні: згодом випливло, що він упізнав мене, лише як мене названо на ім’я. Але потому, як дук звернувся до мене, ні в виразі Сваннового обличчя, ні в його висловах, ні в тому, що він казав мені, не майнуло, що його застукано зненацька, так хвацько і певно вдавав він із себе світовця. Він вносив у свою гру розкутість і вигадливість, вигадливість навіть у манеру вбиратися, саме те, чим славилися Ґерманти. Отож-бо уклін, яким старий клубмен привітав мене, не впізнавши, був не зимний і штивний уклін світовця формаліста, то був уклін справді щирий, чарівливий — так уклонялася, скажімо, дукиня Ґермант-ська (вона навіть перша всміхалася при зустрічі ще перед тим, як ти віддавав їй чолом) з протесту до механічних уклонів, властивих дамам-сенжерменкам. Так само й капелюх — дотримуючись уже віджилого звичаю, Сванн поставив його на підлогу при собі, — у нього був підшитий зеленою шкірою: Сванн переконував, що так він менїпе брудниться, а насправді зелене більше йому личило (про це він волів мовчати).