З’явився лакей. То був молодий женишок; його змажка зі швейцаром дійшла до того, що дукиня з доброти своєї розборонила їх і запровадила солом’яну згоду.
— Чи я маю йти довідуватися про здоров’я пана маркіза д’Осмона? — спитав лакей.
— Ні в якому разі, навіть не рипайтеся до завтрішнього ранку. А ще краще, аби ввечері Ъас не було вдома. Його лакей, ваш знайомий, може прискочити сюди з вісткою і пошле вас до нас. Ідіть собі геть, тиняйтеся де заманеться, можете розважитися, можете вдома навіть не ночувати, тільки щоб вас не було тут до ранку.
Лакей не тямився з радощів. Нарешті йому можна побути довго зі своєю нареченою, а то вони майже не бачилися відтоді, як після чергової сварки зі швейцаром дукиня по-дружньому порадила йому, аби знову не чубитися, зовсім не відлучатися з дому. На саму думку, що йому нарешті випав вільний вечір, він раював, а дукиня помітила його блаженство і розкусила. Серце її стислося, у всьому тілі вона відчула свербіж, побачивши щастя, якого зазнавав хтось без її дозволу, криючись перед нею, і дуки-ня запалала люттю й заздрощами.
— Ні, Базене, навпаки, хай зостається на місці і не рушає з дому.
— Але ж, Оріано, це безглуздя, вся ваша служба вдома, а о дванадцятій з’являться ще кравчиня і костюмер одягати нас на бал. Він тут зовсім не потрібен, і тільки він з усієї вашої челяді приятелює з лакеєм безталанного Мами — ось чому я тисячу разів волію його спровадити.
— А я прошу, Базене, його не відпускати: ввечері він має виконати одне моє доручення, ось тільки я ще не знаю точно, о котрій годині. Ні кроку з дому, чуєте? — звернулася вона до охопленого розпачем лакея.
Ув оселі повсякчас точилися сварки, служба тут довго не утримувалася, і винуватцем цієї постійної війни була одна й та сама особа, якою міг би видатися швейцар, але то був не він, хоча переслідування і прискіпування, найклопітніші для ката, і всю чорну роботу для підцьковування служників один на одного, роботу, яка призводила до бійки, дукиня доручала йому; сам швейцар навіть не здогадувався, яку ролю він відіграє. Як і всю службу, його розчулювала дукинина доброта, а нетямущі лакеї, діставши розрахунок, заходили до Франсуази попрощатися і казали, що якби не швейцар, кращого місця, ніж у домі в дука, годі було б знайти в цілому Парижі. Дукиня послуговувалася швейцаром як жупелом, так само як довгий час послуговувалася як жупелом клерикалізмом, масонством, жидівською загрозою тощо.
Увійшов лакей.
— Чому мені не передано пакета, якого надіслав пан Сванн? Ага, ось іще що (ви знаєте, Шарлю, що Мама дуже хворий?). Жюля послано дізнатися про здоров’я пана маркіза д’Осмона — він ще не повернувся?
— Оце саме вернувся, ваша ясновельможносте. Всі так гадають, що скін пана маркіза близький.
— А, він ще живий! — гукнув дук, зітхнувши полегшено. — Скін, скін! А ви — сучий син! Поки людина жива, поти є надія, — звернувшись до нас, сказав дук із веселою міною. — А мені говорили про нього так, нібито він уже мертвий і похований. За тиждень він буде здоровіший за мене.
— Лікарі кажуть, він сконає цього вечора. Один пообіцяв відвідати хворого вночі. А головний лікар сказав, що приїздити нема чого: пан маркіз уже мав би не жити, пана маркіза підтримують лише промивання камфорною олією.
— Ану цитьте, бовдуре! вигукнув дук, розсатанівши. — Вас ніхто не питає. Ви нічого не второпали з того, що вам сказано.
— Сказано не мені, а Жюлю.
— Та чи замовкнете ви? — зарепетував дук і нарешті звернувся до Сванна: — Він живий, яке щастя! Помалу відзискає сили. Пережити таку кризу! Отже, він вичуняє. Зразу не одужують. А легке промивання камфорною олією — це навіть приємно, — сказав дук, затираючи руки. — Він живий, чого ще бажати? Якщо він здолав перенести те, що йому судилося знести, це вже добре. Він трижильний, йому можна лише позаздрити. А потім здорових так не глядять, як хворих. Мій кухар —■ тімаха; він зробив мені баранину під беарнським соусом; не можу його не похвалити: смакота, але саме тому я об’ївся, духу не зведу. Але ж ніхто не присилає спитати про моє здоров’я, як присилають спитати про здоров’я мого дорогесенького Аманьєна. Надто часто присилають. Це його мучить. Треба дати йому перепочити. Одвідувачів не відженешся, так можна й справді замордувати чоловіка.
—■ Стривайте! — сказала дукиня лакеєві, який збирався йти. — Я просила принести запаковані знімки, які мені надіслав пан Сванн.
— Ваша ясновельможносте! Пакет такий здоровий, що навряд чи пройде у двері. Ми його залишили в сінях. То що, ваша ясновельможносте, принести?