— Ні, не приносьте, тільки треба було зразу сказати. Якщо це така бандура, то я зійду в сіни і подивлюся.
— Я забув сказати вашій ясновельможності, що її світлість графиня Моле залишила вранці візитівку, аби передати вашій ясновельможності.
— О котрій годині? — спитала графиня з невдоволеним виглядом, мабуть, вона вважала, що молодиці не гоже залишати візитівки вранці.
— Близько десятої, ваша ясновельможносте.
— Принесіть візитівки.
— У кожному разі, Оріано, — провадив дук, повертаючись до попередньої розмови, — якщо ви вважаєте, що одружитися з Жільбером — була химера Марі, то у вас химерний спосіб викладати події. Хто показав себе тютею, то це Жільбер: він пошлюбив близьку родичку бельгійського короля, який привласнив собі титул дука Брабантського, що належить нам. У наших жилах тече та сама кров, що і в жилах Гессенів, тільки ми — куди старезні-ша гілка. Говорити про себе не гоже, — сказав дук, звертаючись до мене. — Але коли ми буваємо не кажу тільки в Дармштадті, але навіть у Касселі й скрізь у Гессені, ландграфи завжди дуже чемно поступаються нам дорогою і першими місцями, адже ми — давезна гілка.
— Годі-бо вам, Базене! Марі була там у себе ватажком усіх полків, її ладили за короля шведського...
— Ет! Ох, Оріано, невже вам не відомо, що дід короля шведського орав землю в По, а ми ж бо вже дев’ятсот років тому вели перед у цілій Европі?
— А все ж якби хтось гукнув на вулиці: «Диви, оно король шведський!» — всі погнали б за ним аж на площу Згоди, а якби крикнули: «Оно дук Ґермантський!» — то для всіх це ім’я було б порожнім звуком.
— Ох, і доказ!
— Зрештою я не розумію, які у вас права на титул дука Бра-бантського, якщо він перейшов до бельгійського владного дому?
Лакей приніс візитівку графині Моле, чи, радше, те, що вона залишила замість візитівки. Під тим приводом, що візитівок у неї нема, вона дістала з кишені листа, адресованого їй, вийняла його з конверта з написом: «Графиня Моле», а на конверті загнула ріжок. Оскільки конверт був величенький, згідно з модним того року форматом поштового паперу, то ця «візитівка» з написом від руки була майже удвічі більша від звичної.
— Це так звана простота графині Моле, — зауважила дуки-ня з іронією. — їй хочеться, аби ми повірили, що в неї немає візитівок, і хочеться показати свою оригінальність. Але нас цим не ошукаєш, правда, серденько Шарлю? Ми вже виросли і самі досить оригінальні, аби розкусити бажання дамулі, яка вступила у вищий світ чотири роки тому. Вона чарівлива жінка, але їй чи не бракує тями збагнути, що таким дешевим робом, як залишити замість візитівки конверт, та ще й о десятій ранку, вона нікого не здивує. Її матуся, стара миша, тут їй може дати фору.
Сванн не міг утриматися від сміху на думку, що дукиня, зрештою трохи заздрісна до успіху графині Моле, порившись у «ґер-мантській дотепності», зуміє провчити нахабну візитерку.
— Щодо титулу «дук Брабантський» я сто разів казав вам, Оріано... — почав був дук, але дукиня, не дослухавши, урвала його:
— Шарлю, серденько, я прагну подивитися на ваші знімки!
— А! ЕхїїЩог сігасопіз Іа^оі АпиЬіз15, — сказав Сванн.
— Атож, ви так цікаво його описували і дуже вдало порівнювали його зі святим Юрієм Венецьким. Я тільки не розумію: чому Анубіс?
— А як виглядає той, хто є предком Бабаля? — спитав дук.
— Хотіла б я побачити його бабальку, — без усмішки сказала дукиня, тим самим показуючи, що скаламбурила тривіяльно. — Я хотіла б їх побачити геть усі.
— Зійдімо, Шарлю, і почекаймо екіпаж унизу, — промовив дук, — ви продовжите свою візиту в сінях, а то моя дружина все одно не дасть вам спокою. Я, можу похвалитися, терпеливіший, — додав він самовдоволено. — Я людина спокійна, а вона дошкулить хоч кому.
— Ваша правда, Базене, — озвалася дукиня, — ходімо до сіней, ми принаймні усвідомлюємо, чому йдемо з вашого кабінету, але ніколи не зрозуміємо, чому походимо від графів Брабант-ських.
— Я сто разів пояснював вам, яким робом цей титул перейшов до гессенського дому, — вирік дук (тоді як ми йшли вже дивитися знімки, і я згадав надіслані мені від Сванна з Комбре), — через одруження одного з Брабантів, тисяча двісті сорок першого року, з цуркою останнього ландграфа Тюринзького і Гессенського, отож-бо радше титул принца Гессенського перейшов до дому Брабантів, ніж титул дука Брабантського до гессенського дому. А ще ви повинні пам’ятати, що нашим бойовим гаслом було гасло дуків Брабантських: «Лімбурґ — тому, хто його здобув»; ба більше, ми замінили герб Ґерманта гербом Брабанта, і ось це, як на мене, була наша помилка; приклад Ґрамонів не переконливий.