Дукиня побігла до своїх покоїв.
— Бачили? — похвалився нам дук. — 3 бідолашних чоловіків збиткуються всі, кому не ліньки, але без них теж погано. Якби не я, Оріана поїхала б на обід у чорних черевичках.
— Не бачу в цьому лиха, — заперечив Сванн, — я помітив, що на дукині чорні черевички, але мене це анітрохи не вразило.
— Не вразило, то не вразило, — відповів дук, — але все-таки як черевики одного кольору з сукнею, то це завжди елегантно. І потім, можете бути певні: тільки-но ми приїхали б, вона б на це сама звернула увагу, і мусив би я летіти по черевики. Я сів би до столу о дев’ятій, Ну, бувайте, хлопці! — сказав дук, легко попихаючи нас. — Ідіть собі, поки Оріана не вернулася. Я зовсім не хочу сказати, що їй прикро вас бачити. Навпаки: їй це занадто приємно. Якщо вона вас застане, то знову почне роз-дебендювати, а вона і так зморилася, приїде на обід ледве тепла. І потім, сказати по щирості, я конаю з голоду. Я погано поснідав, бо зійшов уранці з потягу. Правда, беарнський соус був збіса смачний. А проте я нічого не матиму проти — ну, тобто нічогісінько не матиму проти того, аби сісти до столу. За п’ять восьма! Ох, ця жінота! Через неї дістанемо ми обоє кольки. В Оріани не таке вже й міцне здоров’я, як гадають.
Дук нітрохи не соромився говорити смертенному про свої нездужання та про нездужання дружини — своє здоров’я і жінчине хвилювало його більше, було для нього важливіше, ніж здоров’я Сваннове. І лише тому, що був людина вихована і життєрадісна, він, ввічливо випровадивши нас, коли Сванн опинився уже в дворі, товстим голосом гукнув, стоячи на порозі, як гукають за лаштунки зі сцени:
— А цих вражих лікарчуків ви не слухайте — мало яких дурниць вони вам нацвенькають! Лікарчуки — осли. Ви здорові, як бугай. Ви ще поховаєте всіх нас!
Примітки
Ґермантська сторона І
Після виходу 1913 року «На Сваннову сторону» Пруст усе ще виношує задум опублікувати продовження свого роману у двох томах: «Ґермантська сторона» і «Віднайдений час». «Ґермантська сторона», отже, була центральним панно триптиху. Хвороба, війна, сердечні драми змінили цей план. І хоча в остаточній композиції роману місце, відведене «Ґер-мантській стороні», куди скромніше, ніж у проекті тринадцятого року, цей том залишається дуже важливий для розуміння прустівського творчого методу. Але чого вартий цей том, усвідомлено не зразу. Читач віддав належне поезії «На Сваннову сторону» і «У затінку дівчат-квіток», сценам звичаїв «Содома і Ґоморри», психологічному аналізу «Полонянки» і «Аль-бертина зникає», філософії «Віднайденого часу», а от «Ґермантська сторона», які лаври вона здобула авторові? Після широких просторів Комбре та Єлисейських Полів, після морських бризів Бальбеку читач опиняється в замкнутій атмосфері салонів. Розповідь ніби зависає в повітрі, загрузає у фривольних розмовах, у пустопорожній балаканині, які знову можуть підтвердити достотність образу Пруста-«сноба», «світського аматора». Як виявилося, за розгалуженням ховався основний стовбур. Справді, «Ґермантська сторона» — найдовший в епопеї «У пошуках утраченого часу» роман і нібито, так іноді здається, «найрозхристаніший». Погодившись друкувати порізаний твір — перша частина його оприлюднена 1920 року; друга — 1921-го, — Пруст, безперечно, мимоволі сам допоміг утвердитися цій думці. Ось чому двадцятого року Поль Суде, критик «Тана», бачив у «Ґермантській стороні І» «перехідний том», а через півстоліття Моріс Бардеш усе ще писав про його «гібридний характер».
Треба визнати, що твір може завести на манівці і що як ти чекаєш, щоб романіст дав тобі нитку Аріадни, тобі буде нелегко орієнтуватися в цьому лабіринті. Але хіба не блаженство никати отак із салону в салон? Хіба сам герой знає, де він опиниться, ступивши на «потертий коцик» особняка Ґермантів? Зрештою, «Ґермантська сторона» — не світський роман, а роман про відкриття вищого світу, не книга про снобізм, а книга про поезію снобізму. І якщо це якийсь «перехідний том», то це тому, що в ньому описується перехід від хлоп’яцтва до зрілости, від вражливости до свідомого сприймання; а в найширшому своєму значенні слово перехід передбачає плин часу і прилучення до реальности. Весь твір у цьому русі: людина згадує і зіставляє ілюзії свого минулого з достеменними фактами теперішности. Завдяки химерному явищу мімікрії ця еволюція здобуває свій еквівалент у генезі роману, вражіння таке, ніби книга для своєї побудови має теж пройти шлях свого героя, ніби вона теж повинна у міру свого написання нагромаджувати помилки, обходити перешкоди, зазнавати випробувань, розвіювати химери, які їй довелося описати.