Повертаю чи ся до Франсуази, доречно сказати, що за кожним разом, коли я мав сісти маком, на обличчі у Франсуази загодя проступало вже готове співчуття; а коли, угнівившись за те, що вона мене жаліє, я прикидався, ніби, навпаки, моє зверху, моя облуда розбивалася об її поштиву, але видиму недовіру та почуття своєї непомильности. Бо вона знала правду; вона таїла її і тільки поводила губами, ніби в неї напханий рот і вона жує ласий шматок. І навіть слова, які мені мовлено, так хвацько вбивали своє незмінне значення в мою сприйнятливу голову, що я так само відмовлявся вірити, щоб той, хто присягався, ніби любить мене, насправді мене не любив, як сама Франсуаза була певна, прочитавши в газеті, що кюре або інший йогомосць на поштову вимогу може переслати нам засіб від усіх хвороб або ж відкрити нам спосіб стократ примножити наші прибутки. (Натомість якщо наш лікар прописував їй найпростішу масть від нежиті, вона, така терпелива до всякого болю, скиглила, що їй доводиться весь час шморгати носом, бо «щипає», і вона вже не знає, на яку ступити.)
Але Франсуаза перша довела мені (до мене це дійшло, щоправда, потім, коли я дістав ще одне свідчення, тільки для мене ще болісніше, як це буде видно в останніх томах моєї книги, від жінки, дорожчої мені за Франсуазу), що істина для свого вияву обходиться без слів і що її, мабуть, легше впіймати безсловесну й голу, у безлічі зовнішніх ознак, навіть у деяких невидимих явищах, які в людських характерах те саме, що в природі атмосферні перепади. Я міг би дійти до цього, либонь, своїм розумом, скоро мені самому траплялося тоді у своїй мові часто розминатися з правдою, але правду я таки зраджував мимовільними рухами та вчинками (які Франсуаза тлумачила цілком слушно), — я міг би дійти до цього, либонь, своїм розумом, для цього треба було тоді тямити, що під ту пору я іноді бував брехунцем і крутієм. Тож-бо брехня та крутійство народжувалися в мені, як і в усіх, так безпосередньо і неспогадано, з потреби самооборони, задля чогось особливого, що мій розум,^захоплений високими ідеалами, попускав моєму характерові спотайна робити свої невідкладні спра-вуночки і не озиратися на задні колеса.
Якщо Франсуаза ввечері зі мною панькалася, просила дозволу посидіти у моєму покоєві, мені здавалося, ніби лице в неї робиться прозорим, і я бачу в ній саму добрість і щирість. Але Жюп’єн, людина, як з’ясувалося згодом, язиката, пробовкався, ніби Франсуаза казала йому про мене «бодай би його зашморгнуло», казала, що я тільки й думаю, як їй у кашу наплювати. Жюп’єнова розповідь виставила кліше моїх взаємин із Франсуазою в новому світлі, прямо протилежному тому кліше, на якому я любив спиняти свій погляд, на якому Франсуаза мене божествила і підносила до небес, і я збагнув, що не тільки світ фізичний різниться від того, яким ми його бачимо; що всяка дійсність, либонь, так само розминається з тією, яку, на наш суд, ми сприймаємо безпосередньо і яку творимо з допомогою невидимих, але дійових понять, так само, як дерева, сонце та небо були б зовсім інакші, якби на них дивилися істоти, чиї очі були б збудовані інакше, ніж у нас, або ж вони мали замість очей інші органи, і ці органи давали б не зорові, а інші уявлення про дерева, небо та сонце. Хоч би там як, а вікно, яке зненацька розчахнув Жюп’єн у зовнішній світ, ужахнуло мене. Добре ще, що йшлося про Франсуазу, яка мало мене обходить. А що як такі стосунки між людьми взагалі? І який же з мене буде сіромаха, якщо й кохання таке? Це таємниця прийдешнього. Поки що йдеться лише про Франсуазу. Чи й справді вона так думає про мене? А чи не сказала вона так лише на те, щоб Жюп’єн зненавидів мене, щоб ми не взяли на її місце Жюп’єнової доньки?
До мене дійшло одне: з’ясувати навпростець і певно, любить мене Франсуаза чи ненавидить, годі. І вона перша дала мені на розум, що будь-яка інша людина для нас не є (як я раніше гадав) чимось ясним і нерухомим, з усіма своїми прикметами, хибами, планами, намірами (ніби сад з усіма його грядками, бачений за сіткою), що вона — тінь, куди нам не пробратися, яку годі пізнати безпосередньо, про яку ми витворюємо для себе багато уявлень завдяки словам і навіть учинкам, що дають нам тільки неповну і, зрештою, суперечливу картину, тінь, за якою ми з однаковою ймовірністю можемо уявляти собі яріння зненавиди і любови.
Я кохав направду дукиню Ґермантську. Найбільшим щастям було б для мене, аби я міг ублагати Господа, щоб її злидні побили і щоб вона убога, знеславлена, позбавлена всіх привілеїв, які раніше стояли між нами, безхатня,'вацурана всіма, прийшла до мене жебрати притулку. Я малював собі її прохачкою. І навіть у ті вечори, коли коливання атмосфери чи приплив мого здоров’я розгортали в мені забутий сувій, змережаний колишніми вражін-нями, замість скористатися з новонародженої снаги, замість кинути її на розшифрування моїх-таки власних думок, які зазвичай тікали від мене, замість узятися, нарешті, до праці, я розмовляв сам із собою, думав якось невлад, ковзав по поверхні, компонував ув уяві, допомагаючи собі щедрими жестами, цілий пригодницький роман, пустопорожній і висмоктаний з пальця, де озлидніла дукиня приходила до мене на жебри, зате я, кому пофортунило, ставав багатієм і потужником. А тим часом, поки я цілими годинами сплітав вузол подій і думав над тим, якими словами зустрів би дукиню, даючи їй гостелюбний захист, ситуація зоставалася та сама; насправді, гай-гай, я обрав, віддаючи їй душу й серце, жінку, яка мала, може, найбільше всіляких переваг і якій через це було до мене зовсім байдуже; адже вона була багата, тяжко багата, та ще й високого коліна; я вже не згадую її особистого чару, який спонукав садовити її на покуті, роблячи з неї щось на кшталт королеви.