Ґермантська сторона II
«Ґермантська сторона II» виникла з двох спільних і протилежних вимог. З одного боку, Пруст намагався не знехтувати, не пожертвувати жодною темою, жодною сценою, жодним роздумом, які він розвивав і повсякчас збагачував у чернетках, у машинописах та гранках свого роману. А з другого боку, він натикався на ту чи іншу матеріальну чи комерційну перешкоду: конечність так видавати книжки, щоб їхній вигляд не справляв вражіння «цеглини», здатної віднадити нетерплячого читача.
Якщо обов’язок видавця це різати, то обов’язок критика це знову з’єднувати: у чернетках «Ґермантська сторона І» і «Ґермантська сторона II» утворюють одну цілість. А проте якщо ця єдність структури не викликає сумніву в чернетках, то в опублікованому тексті вона здається не такою вже й переконливою. Ну от, почати хоча б з химерного поділу «Ґермантської сторони II» на розділи. Перший з них нараховує якихось три десятки сторінок, тоді як другий обіймає понад двісті п’ятдесят сторінок. Така диспропорція могла б видатися композиційною хибою, якби ми не зважили, що перший розділ — це, власне, закінчення «Ґермантської сторони І», її ретардація. Одначе навмисне уривання розповіді про хворобу та смерть бабусі оповідача — розповіді поданої в чернетках на одному подихові — виконує ролю саспенсу, гідного найкращих романів, друкованих з числа в число у газеті. Чи можна краще тримати читача в напрузі, змусити його нетерпляче ждати, — справді, публікацію двох частин «Ґермантської сторони» розділяє цілий рік, — як уриваючи розповідь там, де героям загрожує смерть? Спосіб це давній. Пруст іноді не гребує перевіреними рецептами.
Вміщений на шарнірі роману у двох томах епізод не лише допомагає з’єднати два паперові блоки водно. Він свідчить про еволюцію героя. Він перший стук неминучої долі людини, перша смерть «У пошуках утраченого часу».
Отож-бо «Ґермантська сторона II» відкривається смертю бабусі і закінчується заповіддю Сваннової смерти.
С. 252. Фромантен Ежен (1820—1876) — письменник, критик і маляр-орієнталіст.
С. 260. Д’єлафуа Жорж (1839—1911) — професор патології, автор праць про туберкульоз, апендицит, хворобу Брайта тощо.
С. 275. Маніфікат — католицький спів на вечірні.
С. 277. Сер Генрі Ірвінг (1838—1905) — відомий англійський комік. Фредерік Леметр (1800—1876) — актор в амплуа романтичних героїв (Лук-реція Борджа, Руї Блаз).
С. 293. Наборі Фернан (1860—1917) — славетний адвокат, захищав Лемуана, Золя, Пікара, Дрейфуса.
С. 318. «Загибель богів» — ваґнерівська опера з тетралогії «Перстень Нібелунга».
С. 320. Катерина де Фуа (1470—1517) — королева Наварри, онука Карла VII, короля французького.
С. 322. Оссіян — справжній автор епічних поем Оссіяна, гельського поета-воїна, який нібито жив у III сторіччі нашої ери, — шотландський письменник Джеймс Макферсон (1736—1796).
С. 325. Шарден Жан-Батіст (1715—1783) — маляр і гравер.
Перронно Жан-Батіст (1715—1783) — маляр і гравер, майстер жанрового малярства.
С. 324. Енґр Жан-Оґюст-Домінік (1780—1867) — маляр, автор славетної «Одаліски».
«Олімпія Мане» — ця картина скандалізувала одвідувачів салону 1865 року.
С. 325. Ліндор — у «Севільському цирульнику» Бомарше граф Альмаві-ва, перебравшись за вчителя музики, постає під ім’ям Ліндора і співає любовну пісню Розіні.
С. 326. Парсифаль — герой одноіменної опери Вагнера в тому епізоді, коли він потрапляє до замку чорнокнижника Клінґсора.
С. 329. Роял Датч — англо-голландська компанія.
С- 330. Мансар Франсуа (1598—1666) і його онук Жюль Ардуен, або Ардуен-Мансар (1646—1708) — перші творці у Франції класичного стилю в архітектурі.
С. 331. Детай Едуард (1848—1912) — член Академії образотворчих мистецтв, художник, відомий батальними і жанровими картинами.
Рібо Александр (1842—1923) — тодішній міністр закордонних справ Франції.
Граф Саксонський Герман-Моріс (1696—1750) — маршал Франції, коханець комедійної акторки Адрієнни Лекуврер.
Райхенберг Сюзанна-Анжеліка-Шарлотта, баронеса де Бурґуен (1853— 1924) — акторка амплуа інженю в Комеді-Франсез.
Відор Шарль-Марі (1845—1937) — органіст і композитор.
С. 334. Маркіз де Ґруші Емманюель (1766—1847) — маршал Франції; 15 червня 1815 року не зумів перешкодити пруссакам Блюхера, розбитим під Ліньї, з’єднатися з англійськими загонами Веллінгтона і спричинив поразку у битві під Ватерлоо.