Містечко було так близько од Парижа, що я міг того самого дня скочити в кур’єрський, вернутися до матері та бабусі й лягти на своє ліжко. Скоро я це собі усвідомив, мені страшенно закортіло махнути туди, і, хоч забракло мені духу вирішити зостатися в містечку і не вернутися до Парижа, так само забракло мені його й для того, щоб перешкодити носієві нести мою валізу до фіакра і не чвалати слідком як непишний подорожній, який пильнує за своїми речами і якого не чекає ніяка бабуся; забракло духу не сісти до повозу з недбальством того, хто, переставши думати про те, чого йому хочеться, справляє таке вражіння, ніби знає, чого хоче, і не дати кучерові адреси кавалерійських касарень. Я сподівався, що Сен-Лу заночує зі мною сьогодні в готелі, щоб мені попервах не так сумно було в незнайомому місті. Вістовий пішов його попередити, а я зостався чекати біля казармених воріт, перед цим величезним кораблем, де свистів листопадовий вітер і звідки щохвилі — була шоста вечора — виходили парами люди, розгойдуючись, наче висідали на суходіл у якомусь екзотичному порту, де була коротка стоянка.
Прибув Сен-Лу, він ішов переваги-ваги, а попереду пурхав монокль; я не назвався вістовому, я мріяв тішитися радістю і подвигом мого приятеля.
— От гадство! — нараз викрикнув він, побачивши мене і спаленівши по вуха. — Я саме заступив на чергування і раніше, ніж за тиждень, не звільнюся!
І заклопотаний тим, що мені доведеться провести першу ніч самому, бо він краще, ніж будь-хто, знав, яка мене вечорами бере зануда, яку він так часто помічав і намагався розбити в Бальбеці, Сен-Лу урвав свої жалі, прояснів і все слав мені легкі усмішки та чулі погляди, причому ті позирки виходили якісь різні, то простим оком, то крізь монокль, але всі вони свідчили про зворушення від цієї зустрічі і ще про одну дуже важливу річ, не завжди для мене ясну, але нині особливо дорогу: про нашу дружбу.
— Ой лишенько! Де ж ви будете ночувати? Сказати по щирості, я вам не раджу зупинятися в готелі, де ми столуємося, це поряд з Виставкою, там скоро почнуться гулі, такі підуть, веселощі!.. Ні, ліпше готель Фландрський, це славний палацик XVIII віку зі старими килимами. Килими наділяють увесь будинок «історичним духом».
Сен-Лу часто вживав дієслів «наділяти» замість «надавати», бо розмовна мова, як і писемна, вряди-годи потребує оновлення словника, зміщення відтінків. І достоту як журналісти сном і духом не відають, з якої літературної школи походять «красоти», якими вони нас частують, так само й Сен-Лу не був знайомий з жодним із трьох естетів, яких він наслідував мовою і навіть вимовою: їхня манера висловлюватися прищепилася йому непрямо.
— Зрештою, — підсумував Робер, — цей готель зручний вам ще й тому, що ви схильні до слухової гіперстезії. Ви не матимете сусідів. Визнаю, що перевага не дріб’язкова, бо завтра там може оселитися новий гість, отож задля такої непевної вигоди вибирати Фландрський за свій притулок безглуздо. Ні, я раджу вам цей готель через загальне вражіння, яке він справляє. Номери досить затишні, всі меблі старі й зручні, все дихає спокоєм.
Але для мене, натури не такої художньої, як Робер, утіха, яку може дати гарний дім, була поверхова, майже ніяка, і вона не могла приспати мою вже ожилу тугу, не менш болісну, як та, що катувала мене в Комбре, коли мати приходила мене поцілувати, або та, що гадючилася круг серця, коли я приїхав до Бальбека і жив у високому, пропахченому ветиверієм покої. Сен-Лу збагнув усе з мого нерухомого погляду.
— Ого, та вам, мій коханий, начхати на цей ладний палацик, ви бліді, як стіна, а я, диявольська худоба, правлю вам про килими, на які ви й не поглянете. Вам відведуть номер, який я знаю, по-моєму, це вельми веселенький номер, але я припускаю, що при вашій вражливості він може й не здатися веселим. Повірте, я дуже добре розумію вас, я цього ніколи не відчував, але я ставлю себе на ваше місце.