На подвір’ї підофіцер виїжджав коня і все поганяв його га-тала, не відповідаючи на салютування солдатів, зате лаючи на всі заставки тих, хто навертався на очі; він усміхнувся Роберові й, помітивши, що той у товаристві, віддав честь. Аж це його кінь, весь у піні, став горою. Сен-Лу підскочив, схопив коня за вуздечку, укоськав його, а потім вернувся.
— Повірте, — сказав він, — мені це зрозуміло, я мучуся вашою мукою, мені болить думка, — додав він, щиро кладучи руку на моє плече, — що аби я міг зостатися з вами, то здолав би сидіти біля вас, говорити з вами до ранку, може, я зумів би розвіяти вашу журбу. Я приніс би вам хуру книжок, але в такому стані вам не до читання. А про те, щоб мене хтось заступив, шкода мови, мене й так уже двічі виручали, коли до мене приїжджала моя дівчина.
І він морщився, заклопотаний цією морокою, а також тому, що, мов той лікар, гарячково міркував, які ліки помічні на мою недугу.
— Біжи розпали вогонь у моїй кімнаті, — сказав він солдатові, що саме проходив. — Гайда, мерщій!
Потім знову повернувся до мене, і його монокль та короткозорий погляд ще раз нагадали про те, що ми з ним друзі-не-розлий-вода.
— Отакої! Ви тут, у касарні, де я стільки про вас думав, я не вірю власним очам, я сню. А як ваше самопочуття — краще? Зараз ви мені все розкажете. Ходімо до мене, чого нам стовбичити надворі, вітрюган скажений, нам до нього байдуже, а ви не призвичаєні, замерзнете. А за перо ви взялися? Ні? Дивак! Якби я мав такий хист, як ви, я б не вставав із-за столу з ранку до вечора. А ви бомки стріляєте. Шкода, що тільки люди пересічні, як от я, ладні завжди мережити, а хто може, той не хоче. Та я ще не спитав вас про бабусю. Її Прудон завжди зі мною.
Якийсь офіцер, рослявий, гожий, величний, спустився повільною, статечною ходою по сходах. Сен-Лу відсалютував і скував вічну хисткість свого тіла на той час, поки тримав руку біля кепі. Але він кинув руку вгору з такою силою, виструнчився таким різким рухом, а після салютування впустив її, так швидко відмахнувши й змінивши поставу плеча, ноги та монокля, що це вилилося не так у мить нерухомосте, як у мить трепетної напруги, яка звела на пшик усі його скорохватські рухи — як попередні, так і наступні. Тим часом офіцер, не підступаючи до нас, спокійний, доброзичливий, статечний, імперський, загалом цілковита про7 тилежність Роберові, підніс руку до кепі.
— Я мушу перебалакати з капітаном, — шепнув Сен-Лу, — будь ласка, почекайте мене в моїй кімнаті, друга праворуч, на четвертому поверсі, я зараз прийду.
Борзенько, в супроводі пурхливого монокля, він рушив до статечного і неторопкого капітана, якому саме підвели коня і який, перш ніж сісти, давав належні вказівки зі звичним при цьому хизуванням, як на історичному полотні часів Першої імперії, наче лаштувався от-от кинутися в бій, тоді як він просто вертався до свого дому, винайнятого поки служив у Донсьєрі, на майдані, перейменованому, буцім на глум над цим бонапартистом, у майдан Республіки! Я побрався сходами, ризикуючи щомиті послизнутися на обцвяхованих приступках, аж ось на мене глянули кімнати з голими стінами, з подвійними шерегами лежаків та амуніцією. Мені показано Роберову кімнату. Якусь хвилю я стояв перед зачиненими дверима, бо почув гармидер, за дверима щось пересували, щось немовби впускали додолу; було зрозуміло, що кімната не порожня, що там хтось є. Але то був усього-на-всього розкладений у коминку вогонь. Він не міг горіти спокійно, він розкидав поліна та ще й украй незграбно. Я ввійшов; одне поліно відкотилося, друге диміло — то колобродив вогонь. Навіть не ворушачись, вогонь поводився галасливо, як нешеретовані люди, і лише коли я переступив поріг і побачив полум’я, я зрозумів, що чую відгомін вогню, а якби я досі стояв опостінь, то подумав би, що хтось тут сякається й ходить. Нарешті я сів у покої. Шпалери у стилі ліберті та старі німецькі тканини XVIII сторіччя оберігали його від запаху, який виділяла решта кам’яниці, різкого, млосного, затхлого, як запах питльо-ваного хліба. Тут, у цій гарній світлиці, я б пообідав усмак і любісінько собі спав. Сен-Лу нібито теж був тут зі мною, а все тому, бо на столі лежали потрібні йому для роботи книжки вкупі зі світлинами, серед яких я впізнав себе і дукиню Ґермантську, тому, бо вогонь, нарешті, обжився в коминкові і, начебто звірючка, лежав у палкому, німому і вірному очікуванні й раз у раз то впускав головешку, яка розсипалася жаром, то лизав челюсті. Десь близенько цокали Роберові дзиґарики. Цокання щохвилі міняло місце, бо дзиґариків я не бачив, то воно лунало ззаду, то спереду, то ліворуч або праворуч, а іноді ніби гинуло вдалині. Нараз я угледів годинника на столі. Відтоді я чув цокання лише там, воно вже не пурхало туди-сюди. Принаймні мені здавалося, ніби годинник цокає на столі, я його не чув, я його бачив. Звуки не мають місця. Принаймні ми пов’язуємо їх із рухами, і це корисне для нас тим, що вони попереджують нас про рухи, роблять їх чимось природним і доконечним. Певна річ, хворий, якому наглухо позакладали вуха ватою, не почує, як завзято тріщить вогонь у Роберовому коминку, виробляючи головешки та попіл і зсипаючи їх до скриньки, а тим паче не почує музики розімча-них трамваїв, яка нагримала, через рівні інтервали, на донсьєр-ській торговиці. Якщо тоді такий хворий читає, то й сторінки перекидатимуться нечутно, ніби перегортувані якимсь божеством. Глухий рев води, що ллється в купелю, лагідніє, влягається й даленіє, наче якийсь небесний щебет. Віддалення шуму, його послаблення відбирають у нього всяку агресивність щодо нас; щойно нас дослівно заморочили удари молотка, від яких, здавалося, на наші голови ось-ось обвалиться стеля, а зараз так утішно нам ловити ці легенькі, пестливі для вуха, далекі згуки, схожі на шелест листя у його вічній грі з подорожнім вітерцем. Ми розкладаємо пасьянс, не чуючи шереху карт, і тому нам здається, що ми їх не чіпаємо, що вони самі літають і, випереджаючи наш картярський азарт, самі починають гру з нами. І тут постає доречне запитання: чи не треба і від Любови (додаймо навіть до Любови і любов до життя, і любов до слави, адже є такі люди, яким не чужі ці два почуття) рятуватися, як дехто рятується від галасу, — не зацитькує крикунів, а затикає собі вуха, — внутрішньо зосередитися, підібратися, поставивши собі за мету змалити не кохану істоту, а нашу здольність страждати через неї.