Не знаючи причини мого розчулення, Робер був дуже ним зворушений. А розніженість моя викликалася ще й блаженним станом від тепла в кімнаті та випитого шампана, який перлив краплями поту моє чоло й застилав слізьми очі; ми скроплювали вином куріпок; куріпок я їв із подивом нетями, який знайшов у новому для нього житті те, що досі здавалося йому виключеним з нього (чудуючись, як вільнодум, якого частують у плебанії ситим обідом). А вранці, пробудившись, я підступив до вікна Ро-берового покоїка, — він був високо над землею, і з вікна око обіймало цілу околицю, яку я цікаво озирнув, щоб познайомитися зі своєю сусідкою-долиною, щойно тепер, бо вчора я не встиг, прибув надто пізно, коли вона вже дрімала в пітьмі. Прокинулася вона на зорі, і все ж, коли я розчахнув вікно, то побачив її з того боку, де був ставок, побачив так, наче дивився з вікна якогось замку: вона ще й досі тушкувалася в м’які білі вранішні шати, і я майже нічого не розгледів.
Але я знав, що, перш ніж солдати вичистять коней на подвір’ї, вона їх скине. А наразі виднілась, якраз напроти казарми, вже виборсавшися з імли горбата і худесенька хребтина якогось мізерного пагорба. Крізь прозірчасті фіранки паморозі я не відривав очей від цієї незнайомки, яка побачила мене вперше. Але коли я звик заходити до касарень, на саму думку, що пагорб тут, реальніший, навіть як я його не бачив, ніж бальбецький готель, ніж наш паризький дім, що про них я мислив нині як про відсутніх, як про небіжчиків, себто не вірячи в те, що вони існують, — на саму цю думку сяйні обриси горба, хай я іноді цього й не помічав, щоразу леліли над найбуденнішими моїми донсьєрськими вражіннями: якщо почати з першого ранку, то над приємним відчуттям тепла, яке розлив по моєму тілові шоколад, зготований Роберовим джурою в затишній кімнаті, що правила мені за оптичний центр для огляду пагорба (а ось уже пройтися по пагорбові, замість дивитися на нього, — це було мені зась через залеглий там туман). Увібравши в себе обриси пагорба, домішуючись до смаку шоколаду і насідаючи на всі мої думки, туман, навіть як я зовсім про нього не думав, просякав їх наскрізь, — так стійке і щире золото поєднувалося з моїми бальбецькими вражіннями, так надвірні сходи сусідніх кам’яниць, витесані з рудого пісковця, красили в сіре мої ком-брейські вражіння. Зрештою туман розтанув у ранковому світлі: сонце спершу намарне пускало в нього стріли, ті стріли лише гаптували його діямантами, але потім-таки взяло гору над мрякою. Згір’я могло тепер підставляти свою сіру хребтину промінню, а коли я за годину йшов до міста, те проміння вже надавало червіні листя на деревах, червіні та блакитові виборчих плакатів на мурах, чогось екстатичного, і цей екстаз пойняв мене самого і поніс блукати знічев’я вулицями, мало не підскакуючи з радощів та підспівуючи.
Але наступну ніч я мав перебути в готелі. І я знав наперед, що там на мене чатуватиме нудь. Цю нудь можна було порівняти з давучим запахом, яким мені з пелюшок пахли всякі нові покої, тобто загалом покої: у покоях, де я мешкав звичайно, мене не було, думки мої витали десь-інде, а замість себе саджали Звичку. Але я не міг передоручити цій не такій вражливій служебці клопотатися моїми вхідчинами, я приїздив на місце раніше за неї, і там мені треба було звести з оточенням оте моє «я», яке я віднаходив лише по літах перерви, але завжди таким самим, маленьким, так і не вирослим із комбрейських часів, з мого першого бальбецького приїзду; гніздячись верхи на валізі, воно тільки плакало невтішно.