Бували дні, коли мені кортіло побачити бабусю або я побоювався, що вона занедужала, або згадував про справу, якої не завершив у Парижі; іноді я побивався, що й тут уже встиг ускочити в халепу. Ці клопоти збавляли мені сну, я не міг перебороти журбу — вона як стій охоплювала все моє буття. Тоді я посилав когось із готелю до касарень із цидулкою до Робера; я просив його, якщо це фізично можливо, — я відав, що це дуже важко, — чи не буде він такий ласкавий заскочити на хвилинку до мене. За годину він прибував; ледве зачувши дзвінок, я відчував, як усі мої жалі розвіювались мов дим. Я знав, що вони дужчі за мене, а він дужчий за них, і моя увага відривалася від них і линула до того, хто мав їх розбити. Робер з ранку був на свіжому повітрі і, заходячи в хату, вносив його з собою, він наповнював мій покій атмосферою, зовсім інакшою, як кімната, і я одразу її ловив і відповідно поводився.
— Не гнівайтеся, що турбую, але мені не дає спокою одна річ, як ви, напевне, здогадуєтесь.
— Та ні, я просто подумав, що вам захотілося мене побачити, і дуже втішився. Ви добре вчинили, що покликали мене. Ну? Щось не так? Чим я можу прислужитися?
Він вислуховував мої пояснення, давав вичерпну відповідь, але не встигав ще й рота розтулити, як я починав дивитися на світ його очима; проти його важливих клопотів, через які в нього така стурбована, така бадьора, така задоволена міна, прикрощі, які завдавали мені такої тривалої муки, здавалися дрібними не лише йому, а й мені; я почувався тим, хто кілька днів не годен був розплющити очей і нарешті викликав лікаря, — обережно й спритно закотивши повіку, лікар показує витягнену запороху; хворий вичікуваний і заспокоєний. Усі мої гризоти де й дівалися, скоро Сен-Лу зголошувався послати депешу. Життя здавалося мені зовсім іншим, чудовим, надмір життєвої снаги поривав мене діяти.
— Що ви збираєтесь робити? — запитував я Робера.
— Мушу йти — за чверть години полк вирушає, моя присутність обов’язкова.
— Отже, вирватися вам було сюди нелегко?
— Ні, легко, капітан був дуже ґречний, сказав, піти треба неодмінно, але надуживати його ґречністю я не хочу.
— А що, як я хутко зберуся і виряджусь на власну руку туди, де відбуватиметься навчання? Мені дуже цікаво, а в перерві ми, може, могли б перекинутися слівцем.
— Я вам не раджу. Ви не спали, нервувалися, як мені здається, через якісь дрібниці, а нині, коли вам попустило, поверніться до стіни та й спіть: це найкращий засіб проти демінералізації ваших нервових клітин. Але не засинайте надто швидко, бо вража музика проходитиме попід вашими вікнами, зате потім ніщо не скаламутить вашого сну. Побачимось увечері за вечерею.
Але з часом, уже пізніше, я часто ходив у поле дивитися, як навчається полк, це вже тоді, як зацікавився військовими теоріями, що їх розвивали за столом Роберові приятелі, і як мені закортіло побачити зблизька їхніх командирів, — так хтось, хто живе музикою і пропадає на концертах, залюбки одвідує кав’ярню, щоб покрутитися біля оркестрантів. Аби добратися до того місця, де відбувалось навчання, доводилося долати велику відстань. Смерком, після вечері, мене сковувала соннота, голова падала на груди, ніби в запамороці. Вранці виявлялося, що я не чув фанфар, достоту, як колись у Бельбеку, після вечері з Робе-ром у Рівбелі, не чув концерту на пляжі. Лаштуючись до вбирання, я відчував якесь розкішне безвладдя: я ніби вростав у землю, незримо й глибоко, мережею м’язистих і живильних корінців, що їх відчував завдяки утомі. Я чув себе наснаженим, життя слалося переді мною довге, бо я був відкинутий до свого комбрейського дитинства, коли мене долала здорова змора по наших прохідках на Ґермантську сторону. Поети запевняють, що, входячи до якогось дому, до якогось саду, де ми жили замолоду, ми на хвилю віднаходимо себе таким, як були колись. Ці прощі дуже небезпечні, вони можуть піднести нам дух, але й розчарувати. Незмінних місцин, свідків старосвіччини, найліпше шукати в самому собі. Тут нам можуть прислужитися велика змора і, як наслідок, добра ніч. Принаймні, спускаючи нас у найглибші підземелля сновидіння, де жоден відблиск яву, жоден промінь пам’яти вже не освітлює внутрішнього монологу, — якщо він взагалі там не уривається, — вона, та змора, так старанно переорює ґрунт і підґрунтя нашого тіла, що завдяки цьому ми віднаходимо там, куди наші м’язи занурюють і розкидають свої відноги і звідки наснажуються новим життям, садок, де минало наше дитинство. Не треба кудись вирушати, аби знову побачити його, треба заглибитися в себе, і ви його відзискаєте. Те, що колись покривало землю, уже не на ній, а під нею; щоб оглянути мертве місто, екскурсії замало, потрібні розкопини. Далі буде видно, що деякі випадкові, хвилинні вражіння — ще кращий шлях до минулого, ніж такі органічні зсуви, бо їхній приціл точніший, бо їхній лет легший, крилатіший, запаморочливіший, неомильніший, несмертельніший.