— Рівновеликі, саме так — це точно сказано! Чудово! Розумник! — вигукнув Сен-Лу.
Я зацікавився цими останніми прикладами, як зацікавлювався щоразу, коли в частковому показували загальне. Але найбільше мене приваблював полководчий геній, мені кортіло довідатися, в чому він полягає, в який спосіб за таких околичностей, коли нездарний отаман капітулював би, геніальний отаман добивається успіху нібито вже програної битви, що, на Роберів суд, цілком можебне і що Наполеон проробляв не раз і не два. І щоб зрозуміти, що таке талановитий стратег, я попросив своїх нових товаришів порівняти відомих мені воєначальників, хто з них родився отаманом, хто з них найкращий тактик; я ризикував увіритися моїм товаришам, але вони не показували, що я їм набрид, і відповідали на розпити з невтомною добротою.
Я відчував себе під затулою (не лише від навколишньої великої крижаної пітьми, звідки долинали сюрчки потяга, загострюючи втіху сидіти тут, чи бій дзиґарів, на щастя, ще далекий від бою, який кликав молодиків припоясувати шаблюки і вертатися до касарень, а й від усієї буденщини, навіть від спогадів про дукиню Ґермантську), під затулою Роберової доброти, яка ніби густішала від злитої з неї доброти його товаришів; а ще — тепла цього окремого кабінету, смаковитости подаваних нам страв. Ці страви всолоджували і мою уяву, і моє піднебіння; іноді це були часточки природи, з якої їх вирвано: шкарубка чаша устриці з блискучими на ній крапелинками солоної води, лапате винограддя, гроно з пожовклим листом, — неїстівні, поетичні, далекі, наче крайобраз, нагадуючи під час обіду про сієсту під винною лозою і про морську прогулянку. Іншого вечора лише кухар підкреслював дотепну вибагливість потрав, подаючи їх у природній оправі, ніби якийсь витвір мистецтва: варена в бульйончику риба на довгастому глиняному полумиску, де вона виразно вирізнялася на синястому підложжі трави, нерозварена, але заломлена кривулею, бо її кинуто живою в окріп, оточена почтом крихітних своїх двораків — крабами, креветками й равликами, справляючи вражіння якоїсь кераміки Бернара Паліссі.
— Мені заздро, мене лютить, — казав мені напівжартома, на-півповажно Сен-Лу, натякаючи на мої безконечні балачки з його другом. — Ви /що, думаєте, що він розумніший за мене, ви любите його більше, ніж мене? Виходить, іншим уже зась? (Чоловік, який упадає за жінками і живе у товаристві бабських дурисвітів, дозволяє собі на жарти, на які не одважився б інший чоловік, що відчував би себе не таким невинятком.)
Коли розмова ставала спільною, то уникали згадки про Дрей-фуса з обави вразити Робера. Одначе за тиждень двоє його приятелів зауважили, яка все-таки химерія, що в військовому середовищі живе такий завзятий дрейфусар, сливе антимілітарист. «Бо, — озвався я, не бажаючи спинятися докладніше, — вплив середовища явно перебільшено...» Я хотів цим і обмежитися і не вдаватися в міркування, якими я поділився з Робером напередодні. Але й ці слова були майже достотнім повтором тих думок, отож я перепросив і додав: «Я про це вже говорив...» Але я не взяв у рахубу, що теляче захоплення, яке Робер висловлював мені і ще декому, має свій відворотний бік. Це захоплення живилося таким цілковитим перебиранням почутих думок, що через два дні Сен-Лу забувся, що думки ці чужі, а не його власні. Така доля спіткала і мою скромненьку тезу. Сен-Лу з таким виглядом, ніби ця думка завжди домувала в його мозку і я тільки полював на його землях, вважав за потрібне радісно привітати мене і палко схвалити:
— Авжеж! Середовище не має значення.
І з великим опалом, наче побоюючися, що я його урву або не зрозумію, вигукнув:
— По-справжньому впливає лише інтелектуальне середовище! Людина має бути ідейна!
І з усмішкою людини, для якої все ясно, він упустив монокль і вп’явся в мене очними свердельчиками.
— Всі люди одної ідеї однакові, — кинув він з викликом. Він зовсім, мабуть, не пам’ятав, що я йому сказав кілька днів тому, зате думка добре врізалася йому в голову.
До харчевні Сен-Лу я приходив не завжди в однаковому настрої. Якісь там спогади, якісь там гризоти дають нам спокій, і ми їх не помічаємо, але потім вони, одначе, вертаються і часом довго нас переслідують. Іноді ввечері, ідучи до ресторану, я так тужив по дукині Ґермантській, що ледве дихав, я мав таке вра-жіння, ніби частина мого огруддя вирізана умілим анатомом, видалена і заповнена рівною часткою нематеріяльної муки, еквівалентом журби і кохання. Хоч як би старанно зашито рани, нам болить, коли внутрішні органи заступає жаль по комусь, здається, що він забирає місця більше, ніж вони, ми весь час його відчуваємо, а потім освідомлювати частину свого тіла — яке роздвоєння! А нас же ніби могло стати на більше! За найменшого подмуху вітру ми зітхаємо не лише від стиску серця, а й від туги. Я дивився на небеса. Якщо небеса були ясні, я казав собі: «Може, вона в селі й теж зорює». І хто знає, коли я ввійду в харчевню, чи не скаже мені Робер: «Добра новина, тітка пише, що тужить за тобою і збирається приїхати сюди»? Не тільки крайнебо викликало у мене думку про дукиню Ґермантську. Легіт приносив мені вісточку про неї, як колись про Жільберту серед збіжжя Мезеглі-за. Сама людина не змінюється, ми наповнюємо наше почуття міріадами часточок, до пори дрімотних, ним пробуджених, але йому чужих. А при тому завше щось у нас намагається підняти наші особисті почуття до чогось вищого, тобто прилучити їх до загальнішого почуття, спільного всій людськості; отож ті люди і ті гризоти, яких ми через них зазнаємо, це тільки спосіб прилучитися до вселюдського почуття. Свідомість, що гризота це крихітна часточка вселенської любови, робила її якоюсь солодкою. Мені здавалося, що в муках, які я відчував, я впізнаю біль, завданий мені Жільбертою, або комбрейські вечірні страждання, коли мама йшла від мене, а також спогади від сторінок Берготта. Дукиня Ґермантська, її холодність, її відсутність, все це не пов’язувалося з моїми муками так тісно, як у мозку вченого пов’язується причина з наслідком; попри все це я не висновував, що причина — в дукині Ґермантській. Хіба не поширюється фізичний біль шляхом іррадіації і не віддає в місцях, суміжних із хворим місцем, але скоро лікар намацує больову точку, біль попускає і вщухає? А доти розлеглість цього болю давала йому в нашій свідомості щось таке непевне й загрозливе, що, не в змозі пояснити його і навіть локалізувати, ми вважали, що позбутися його годі. Дорогою до ресторану я думав: «Дукині Ґермантської я не бачив уже два тижні». Два тижні — це здавалося величезним терміном лише для мене: коли йшлося про дукиню Ґермантську, я лічив час на хвилини. Не тільки у зірках і вітрі, але навіть у математичному поділі часу крилося щось болісне і поетичне. Кожен день був нині ніби рухомий гребінь млистого пагорба: я відчував, що одним його узбіччям я можу зійти в забуття, а вгору по другому мене поривала потреба знову побачити дукиню. І, позбавлений сталої рівноваги, я перекочувався зі схилу на схил. Одного разу я сказав собі: «Може, сьогодні буде лист», і, прийшовши на обід, насмів запитати Робера: