— Не було новин із Парижа? )
— Були, — відповів він понуро, — прикрі.
Я зітхнув, збагнувши, що то тільки в нього гризота і що вісті — від його коханки. Але до мене скоро дійшло, що одним з наслідків цих новин є те, що Сен-Лу не може піти зі мною до тітки.
Я дізнався, що він і його полюбовниця посварилися, чи то листовно, чи то як вона приїздила до нього побачитися на час від потяга до потяга. А як між ними вибухали сварки, навіть дрібніші, то йому здавалося, ніби вони порвали назавжди. Вона злостилася, тупотіла ніжками, плакала з таких самих незрозумілих причин, з яких діти замикаються у комірчині, не йдуть обідати, відмовляються пояснити, в чому річ, а коли, втомившись умовляти, їм дають ляпаса, вони ридають гірко. Сен-Лу страшенно переживав цю зваду, але сказати так, це дуже спростити й спотворити уявлення про те, як він катувався. Та скоро потому, як він опинився на самоті з думкою про свою любку, яка поїхала, пройнявшися до нього пошаною за твердість, його тугу розбило відчуття непоправности, а коли туга минає, на душі стає так любо, що сварка, майже розрив, набрала для нього чогось від тої відради, яка заповідає примирення. Пізніші його муки являли собою уже вторинне страждання і спалахи, джерелом яких був він сам, у полоні невідступної думки, що, може, вона хотіла б помиритися, що — хто зна — може, вона чекає тільки слівця від нього, що, не дочекавшись, вона, аби помститися, може наробити одного вечора бозна-чого, а для утримання її від цього досить тільки телеграфувати про свій приїзд, що він тільки марнує час, а інші цим скористаються, що ще кілька днів, і вже буде пізно, бо вона піде до іншого. Він тільки снував свої гадки, мовчання коханки зводило його з розуму, і він ладен був уже вірити, що вона переховується в Донсьєрі або поїхала до Індії.
Кажуть, мовчання — сила: спрарді, в руках тих, кого ми кохаємо, це страшна сила. Від неї тенькає серце того, хто чекає. Ніщо так не вабить людини, як те, що нас із нею ділить, а що може бути непереборнішою перешкодою за мовчання? Кажуть також, що мовчання — мордування і що воно здатне довести до шалу тих, хто приречений на мовчання у в’язницях. Але які тортури — ще жорстокіші, ніж мовчати самому, — терпіти мовчання коханої людини! Робер запитував себе: «Що їй таке, чому вона мовчить? Мабуть, вона зраджує мене з іншими!» А ще він говорив собі: «Що я такого зробив, за що вона карає мене такою впертою мовчанкою? Певне, вона мене зненавиділа, і це вже край». І він винуватив сам себе. Мовчання й справді доводило його до шаленства з ревнощів і скрухи. Зрештою таке мовчання, страшніше за мовчання в’язничне, саме є в’язницею. Стіна, звісно, нема-теріяльна, але непроникна, проміжний шар порожнечи, крізь який не проходить проміння погляду того, хто покинутий. Чи є страшніше світло, ніж мовчання, адже воно показує не одну відсутню жінку, а силу-силенну, і кожна зраджує по-своєму. Іноді, протягом короткого перепочинку, Роберові ввижалося, що мовчанка ось-ось урветься, що надійде очікуваний лист. Він бачив його, той наближався, він пильнував кожного шереху, він заспокоювався, він лебедів: «Лист! Лист!» Ще мить, і примрійної оази ніжности перед його очима вже не було, і він ледве шурхав у цій істній пустелі безкрайого мовчання.