Він наперед страждав, не минаючи жадного, всіма стражданнями розриву, а іноді йому здавалося, ніби розриву можна уникнути, — так думки людей, які упорядковують свої справи перед переселенням, хоч переїзду не буде, думки, які не знають, на чому вони зупиняться завтра, якийсь час метаються, відірвавшись від людей, подібно до серця, вийнятого у хворого, яке все ще б’ється, навіть як його відокремлять від тіла. У кожному разі надія, що коханка повернеться, допомагала йому витримувати розрив, — так віра в те, що можна вийти живим з бою, дозволяє воякові мужньо дивитися в очі смерті. А що звичка з усіх посіяних у людині рослин найменше потребує живильного ґрунту на те, щоб жити, і першою появляється на скелі, поглянути, геть-то голій, то, може, граючи в розрив, Робер, зрештою, зміг би щиро освоїтися з ним. Але невідомість підігрівала в ньому пов’язане зі спогадами про цю жінку почуття, схоже на кохання. Та Сен-Лу робив над собою зусилля, аби не писати до неї, може, мислячи, що в певних умовах жити без коханки легше, ніж укупі з нею, і що вона розлучилася з ним так, що йому тільки треба чекати її перепросин, якщо вона зберегла до нього як не любов, то бодай пошану і повагу. Він удовольнився тим, що телефонував (у Дон-сьєрі недавно проведено телефон) і розпитував або повчав покоївку, яку сам приставив до своєї коханки. Спілкування це йшло проте туго і забирало в нього багато часу, бо, чуючи як її знайомі літератори шпетили столицю, а головне — з жалю до своїх звірят, собачок, мавпуль, канарок і папуги, чиї гавкіт, щебет і крики виводили з себе господаря паризької кам’яниці, Роберова коханка винайняла обійстя в версальських околицях. Сен-Лу потерпав на нічниці. Якось у мене, зморений, він здрімнув. Нараз він забалакав уві сні, він рвався кудись бігти, чомусь перешкодити; він усе волав: «Я все чую, ви не... ви не...» І прокинувся. Він сказав, що йому наснилося, ніби він на селі у квартирмейстера. Квартирмейстер не впускав його до якогось покою. Сен-Лу здогадався, що квартирмейстер дав притулок у себе тяжко багатому і дуже розпусному поручникові, котрий, як він чув, смалив халявки до його любаски. Аж це йому ясно чуються уві сні уривчасті й регулярні крики, які вихоплювалися з грудей його коханки в хвилини любовних розкошів. Обходячи квартирмейстера, Робер хоче вдертися до покою, і^ле квартирмейстер переймає його, з міною такого обурення Роберовим зухвальством, що Робер, за його висловом, ніколи не забуде цієї міни.
— Ідіотичний сон, — додав Сен-Лу, тяжко сапаючи.
Але, як мені стало відомо, потому майже годину він телефонував до коханки і хотів помиритися з нею. Мій батько теж завів собі телефон, але навряд щоб він став у пригоді Роберові. Зрештою я вважав, що це не з руки — обирати моїх родичів чи бодай поставлений у їхній оселі апарат посередниками між Робером та його коханкою, хоч би які витворні й високі почуття вона мала. Лихе привиддя стиралося з його мозку повільно. З непритомним і виряченим поглядом він одвідував мене кілька днів поспіль,
І ЦІ круті ДНІ поступово викреслили ДЛЯ мене якусь тверду КрИ-вулю імпровізованої примостки, звідти Робер усе допитувався, яку постанову ухвалить його приятелька.
Нарешті вона попросила прощення. Скоро до нього дійшло, що розрив йому не загрожує, він побачив усі невигоди примирення. Душа боліла йому менше, і він уже собі метикував, що все на краще, а ось як взаємини їхні відновляться, то за два-три місяці так і жди знову катувань. Сен-Лу довго не вагався. І, може, вагався лиш тому, що був, зрештою, певен, що зуміє відбити свою коханку, відіб’є, та й годі. Вона тільки прохала його дати їй заспокоїтися і не приїздити на Новий рік до Парижа. А проте з’їздити до Парижа і не зустрітися з нею — це було над силу Роберові. З другого боку, вона зголошувалася вирушити з ним у мандри, але на мандри треба було здобути відзвіл, а капітан Бо-родинський не хотів його відпускати.