Я кохаю білявочку Хлою,
Як богиня, вона наді мною,
Серце повне лиш нею одною.
А тепер скажіть: чи вони на початку життя мали якусь схильність, якщо потім жодних ознак її не знайшли? Хіба діти з білявим чубом не робляться часто брюнетами? Хто знає, може, ці світлини є зародок облуди, а може, й зародок огиди до інших збоченців? Але для схимників облуда болісна. Може, навіть приклад жидів, колонії зовсім особливої, не досить яскравий, щоб пояснити, як мало впливає на них виховання і на які хитрощі вони піднімаються, аби знову для них почалося (хоча це може бути й не таке жахливе, як самогубство, на яке, попри всі заходи безпеки, знов і знов замахуються божевільці: їх витягують із річки, вони труяться, збувають собі револьвер тощо) життя з його здаються незрозумілими, незбагненними, мерзенними, з його постійною небезпекою і одвічним почуттям сорому. Аби їх намалювати, треба, може, порівняти їх не зі звірятами, яких годі приручити, не з левенятами, яких намагаються одомашнити, але які, коли зростуть, робляться справжніми левами, а з муринами, яким осоружний комфорт білих і які воліють небезпеку життя на природі та його не приступні нам радощі. Коли схимники нарешті усвідомлюють, що не можуть одночасно брехати іншим і самим собі, вони зашиваються на село і там цураються до себе подібних (вони гадають, що їх негурт), бо в них виникає нехіть до своєї протиприродносте або зі страху піддатися спокусі, а інших людей цураються з сорому. Вони так і не доростають до зрілости, вони вічно нудять світом; іноді недільного вечора, якщо не світить місяць, вони вирушають на прогулянку і доходять до повороту, а там їх мовчки виглядає друг дитинства з сусіднього обійстя. І вони, все ще мовчки, знову починають вовтузитися потемки на траві. В будні вони заходять одне до одного, балакають про всяку всячину, але ніхто з них не натякає на те, що між ними зайшло, буцімто нічого не було й не буде, помітний лише холодок, підпускаються шпильки, підповзає злість, іноді навіть скипає ненависть. Потім сусіда пускається в утяжливу мандрівку, верхи на мулі спинається на гору, спить на снігу; його друг, для якого нец-нота нерозривно пов’язується зі слабохарактерністю, з домон-тарством, з полохливістю, розуміє, що ця нецнота більш не загріє місця у вже вільного друга, який зараз за кілька тисяч метрів над рівнем моря! 1 справді: той жениться. Проте покинутий не зцілився (хоча, як це буде видно далі, збоченство іноді виліковне). Він дістає тепер уранці свіжі вершки просто з рук молочара, а ввечері, коли його надто в’ялить жага, доходить до того, що показує дорогу мочиморді, обсмикує сорочку сліпцеві. Щоправда, деякі збоченці стають нібито іншими, так звана нецнота уже не проглядає в їхніх звичках, але ніщо не зникає безслідно: кудись запроторений клейнод знаходиться; якщо хворий менше мочиться, цс означає, що він дужче пітніє, але кількість виділень усс одно зостається та сама. У цього содоміта вмирає молодий родич, і з того, як він побивається, ви здогадуєтеся, що він переніс свої пожадання на любов до цього родича, любов, можливо, невинну, любов, у якій пошана брала гору над прагненням до посідання, — так, в основному не змінюючи бюджету, деякі видатки переносяться на другий рік. І як у деяких хворих кропив’янка на якийсь час змушує забувати про їхні постійні недуги, так чисте почуття збоченця до свого молодого родича, може, тимчасово, у вигляді метастазу, заступило його нахили, але рано чи пізно вони відзискують місце вже вилікува-ної хвороби, що їх замінила. Тим часом жонатий сусіда схимників повертається: врода молодої малжонки і ніжне ставлення до неї мужа того дня, коли схимник мусив запросити їх на обід, викликають у ньому почуття сорому: він соромиться свого минулого. Жона вже при надії, їй треба вернутися додому раніше, і вона йде сама; малжонок, прощаючись, просить свого друга провести його; друг, ні про що не здогадуючись, іде. Аж це раптом, на перехресті доріг, він опиняється на траві, то його мовчки повалив альпініст, без п’яти хвилин батько. 1 сходини їхні поновлюються і тривають доти, доки поблизу не оселиться кузен молодої жони, і тепер уже малжонок завжди гуляє з ним. А коли покинутий увечері підходить до нього, муж люто відпихає його — він обурений, що в того бракує такту відчути, що тепер він йому огидний. Та ось до покинутого приходить незнайомець, посланий від сусіда-зрадника; покинутий надто заклопотаний, не може прийняти його і тільки потім здогадується, з якою метою приходить цей незнайомець.