На вечір до Ґермантів я не рвався, не бувши певен, чи мене запрошено, і тинявся знічев’я вулицями, але й літній день, здавалося, так само длявся. Минула вже дев’ята година, а він усе ще надавав луксорському обеліску на майдані Згоди відтінку рожевої нуги. Потім він змінив його барву і перетопив у якийсь метал, отож обеліск не лише став многоціннішим, але зробився ніби тоншим і майже гнучким. Спадала думка, що цей клейнод можна погнути, що, може, його навіть трошки скривили. Місяць малювався у небі скибочкою помаранчі, дбайливо обібраної, але вже надгризеної. Ще трохи почекати, і він постане уже кутим з найщирішого золота. Притаковившись іззаду, малесенька убога зірочка набивалася в єдину супутницю до самотнього місяця, проте місяць, опікуючись своєю подругою, зухваліше, ніж вона, сунув уперед і вже підносив, мов разючу бронь, мов східний символ, свій замашний і чудовний серп золотий.
Перед палацом дукині Ґермантської я спіткав дука де Шательро; я вже не пам’ятав, що півгодини тому мене гризла думка, — а втім, вона знов мала пробудитися в мені, — ніби я йду на вечір без запрошення. Іноді на серці неспокій, але потім нас щось розважить, і ми про нього забуваємо, а потому як небезпека минеться, знову згадуємо, хоча й не зразу. Я привітався з молодим дуком і ввійшов до палацу. Але тут треба мені відзначити одну дрібну околичність, завдяки якій легше буде зрозуміти те, про що йтиметься далі.
Був хтось, хто того вечора (як і в дні попередні) багато думав про дука де Шательро, не здогадуючись, зрештою, що він за один; то був лакей дукині Ґермантської (під ту пору їх називали «крикунами»). Дук де Шательро до дукининих друзів аж ніяк не належав, — він доводився їй лише кузеном, — і сьогодні появився в її салоні вперше. Його батьки, що розцуралися з дукинею ось уже десять років, помирилися з нею два тижні тому, проте того вечора їм довелося їхати з Парижа і вони доручили своєму синові, щоб той їх репрезентував. Отож за кілька днів перед тим дукинин камердинер спіткав на Єлисейських Полях молодика: він залишився від нього у захваті, але так і не дізнався, хто він. Молодик показав себе як милим, так і гойним. Усіма тими щедротами, якими камергер вважав за свій обов’язок ущедрити панича, панич ущедрив, навпаки, його. Проте дук де Шательро, дарма що необачний, був ще й страхополох; він вирішив не відкривати свого інкогніто, не знавши, з ким має справу; а коли б знав, страх його — хоча й безпідставний — зріс би ще дужче. Тож дук видав себе за англійця і на всі палкі розпити лакея, зацікавленого в новій зустрічі з тим, хто так його потішив і виявив таку гойність, знай собі твердив, поки вони йшли по бульвару Ґабріель: «І do not speak French»[3].
Хоча, всупереч усьому, — з огляду лише на предків кузини по матері, — дук Ґермантський доводив, ніби в салоні принцеси Ґер-мантської-Баварської відчувається щось від Курвуаз’є, — про винахідливість і розумову перевагу цієї дами всі інші судили з однієї новації, якої в цьому колі ніде більше не зустрічали. По обіді, хоч би який важливий був раут у принцеси Ґермантської, потрапивши до салону, гість бачив, що стільці порозставлювані так, що гості могли розміщатися невеличкими групками, часто-густо повернені одне до одного спиною. Так принцеса виявляла свою світську винахідливість, підсідаючи, ніби зумисне, до однієї з таких громадок, куди, зрештою, не боялася залучити кого-не-будь з іншого гурту. Звернувши, скажімо, увагу на пана Детая, — у цілковитій згоді з його власними висновками, — на гарну шию пані де Вільмюр, яка сиділа спиною до них у іншому гурті, принцеса одразу гукала: «Пані де Вільмюр! Знаєте, що оце робить великий маляр, пан Детай? Милується на вашу шию!» Пані де Вільмюр розуміла цю репліку як запрошення пристати до їхньої розмови; з моторністю досвідченої амазонки вона повертала свого стільця на три чверті оберту і, нітрохи не турбуючи своїх сусідів, опинялася майже лицем до лиця з самою принцесою. «Пані не знайома з паном Детаєм?» — запитувала господиня дому — їй, бачте, було мало проробленого гостею спритного і делікатного вольта. «З ним самим — ні, але я знайома з його полотнами», — відповідала пані де Вільмюр гречним і поштивим тоном і воднораз із тою природністю, яка багато в кого будила заздрощі, скеровувала ледь помітний уклін у бік славетного художника, хоча те, як дукиня привертала до нього увагу, не могло вважатися за формальну церемонію знайомства. «Ходімо, пане Детай! Я відрекомендую вас пані де Вільмюр». Тут пані де Вільмюр знову виявляла винахідливість, щоб знайти місце для автора «Сну», не меншу, ніж ту, яку допіро виказала, щоб обернутися до нього. А принцеса вже присувала стільця і для себе: направді до пані де Вільмюр вона звернулася лише на те, щоб мати привід покинути той гурт, де вже просиділа, приписані правилами доброго тону, десять хвилин, і стільки само часу провести в іншому гурті. За три чверті години вона обходила всі гурти, і всі вірили, що кожне пересідання робиться з натхнення чи з уподобання до когось, тоді як головною його метою було підкреслити, як невимушено велика пані вміє приймати». Але зараз вечорові гості ще тільки з’їжджалися, і господиня дому, сидячи недалеко від входу, ставна, гордовита, майже по-королівському велична, з палкими від природи, жагучими очима, розважала розмовою двох негарних високостів і дружину еспанського посла.