Саньєта покликано взяти участь у грі яко дідка, але він сказав, що не вміє грати у віста. Коттар, пересвідчившись, що часу до потяга зосталося обмаль, сів мерщій тнутися з Морелем в екарте. Розлючений Вердюрен наступив з грізним поглядом на Саньєта. «То пан зовсім не вміє грати?» — кричав він у люті через те, що розладналася партія в віста, і в захваті через те, що випала ще одна нагода вичитати молитву колишньому архіваріусові. Той, стероризований, здобувся на дотеп: «Я вмію грати на роялі». Коттар і Морель посідали напроти одне одного. «Вам світити», — сказав Коттар. «Чи не підійти нам ближче до ломберного столика? — запропонував маркізові де Камбремеру барон; йому не хотілося залишати скрипаля самого в товаристві Коттара. — Це так само цікаво, як правила етикету, хоча в нашу добу вони вже небагато важать. Єдині королі, які тепер зосталися, принаймні у Франції, — це картяні королі, і, по-моєму, всі вони в руках у молодого віртуоза», — хапливо додав барон у захваті від Мореля, зокрема від того, як Морель різався в карти й •водночас керований бажанням йому підхлібити, інакше чим пояснити те, що він нахилився над скрипалевим раменом. «Крити, так крити!» — наслідуючи хвацькість завзятих картярів, гукнув Коттар, і його діти розляглися сміхом, як реготали його спудеї й головний лікар клініки, коли професор, навіть коло ліжка тяжкохворого платав з незворушною маскою епілептика якийсь звичний свій жарт. «Я не знаю, з чого мені ходити», — сказав Морель, питаючи поради в маркіза де Камбремера. «Будете биті, хоч би чим пішли, — все’дно». — «Гуно? Чудовий композитор! Один його «Фауст» чого вартий! Ось тільки імення в нього немилозвучне». Маркіз підвівся з хамською міною людей блакитної крови, яким невтямки, чим вони ображають господаря дому, коли вдають, ніби не певні, чи можна знатися з їхніми гостями, і які, відгукуючись про них згірдно, покликаються на англійський звичай: «Хто той йогомосць, який грає в карти, що він робить у житті, чим він крамарює? Я хочу знати, з ким маю честь, щоб не зв’язуватися бозна з ким. Будьте такі ласкаві — відрекомендуйте мене йому, я не розчув його імени». Якби пан Вердюрен справді рекомендував своїм гостям маркіза де Камбремера, маркіз би розсердився. Але Вердюрен ні з ким його не знайомив, тим-то маркіз поклав собі мовчати й усміхатися, щоб уникнути будь-якої халепи. Вердюрен завжди пишався своєю приязню з Котта-ром, а відтоді, як доктор став світилом, він носився з нею ще більше. Лише тепер його гордість виливалася не таким наївним робом. Раніше, як Коттар ще не вибився в славути, Вердюрен, коли хтось ізгадував про жінчину лицьову невралгію, відповідав з наївними хвастощами людини, переконаної в тім, що відоме їй славиться на весь світ і що всі знають, як звати вчителя співів її дочки. «Тут нема вже ніякої ради. Якби її курував якийсь там лікарчук, можна було б удатися до іншого лікування, але її лікує Коттар (Вердюрен вимовляв це ім’я так побожно, ніби це був не Коттар, а Бушар чи Шарко), тут тільки мовчи й дихай». Певний того, що маркіз де Камбремер не міг не чути про славного професора Коттара, пан де Вердюрен ужив супротивної тактики і прибрав міни смиренника: «Це наш хатній лікар, золото — не чоловік, ми його обожнюємо, а він за нас дав би пошаткувати себе на капусту; це не лікар, це приятель; ви його, либонь, не знаєте, його прізвище вам, мабуть, ні про що не промовляє, а для нас це ймення чудової людини, нашого коханого приятеля». Пан Вердюрен муркнув ім’я Коттара з такою смиренною міною, що це збило з плигу маркіза де Камбремера — він подумав, що йдеться про когось іншого. «Коттар? Ви маєте на увазі професора Коттара?» Аж це розлігся голос згаданого професора: хід партнера загнав його в суточки і, тримаючи карти в руках, він промовив: «Піка, піка, задавила чоловіка!» «Атож, саме він — професор», — скріпив пан Вердюрен. «Як? Професор Коттар? Ви не помилилися? Ви певні, що це той самий, який мешкає на Поронній вулиці, число сорок три?» — «Достеменно так, Порон-на сорок три. Ви його знаєте?» — «Хто ж не знає професора Коттара? Це славнозвісність! Це все одно, що спитати мене, чи знаю я Буф де Сен-Блеза або Куртуа-Сюфі. Коли я його почув, я зразу зметикував, що це людина неабияка, ось чому я й посмів спитати вас про нього». «Що ж тепер, хіба козирнути?» — спитав сам себе Коттар. І, надумавшись ходити з козирчини, з відчайдушністю, яка була б неприємною навіть за геройських обставин, коли солдат захотів би звичними для нього словами передати свою зневагу до смерти, але яка виглядала геть-то дурною за безпечної гри в карти, Коттар прибрав міни шибайголови і товстим голосом того, хто важить горлом, ставить життя на карту, заволав: «Раз козі смерть!» Зіграв він невдало, але мав хоч потіху. Пані Коттар уподобала собі посеред салону широкий фотель і, розімлівши, як завжди по обіді, віддалася, після марних спроб опертися йому, тривалому й чуйному сну. Даремно вона іноді випростувалася, аби всміхнутися, чи то кепкуючи з самої себе, чи то боячись не відгукнутися на якісь милі речі, звернені до неї, — все закінчувалося тим, що вона знову втомлено відкидалася на спинку фотеля, здавшись на ласку невблаганної й любої хвороби. Будив її на якусь мить не галас, а погляд (цей погляд вона, натура вражлива, бачила навіть із заплющеними очима і передбачала його, бо та сама сцена повторювалася щовечора і бентежила її сон, як бентежить його досвітня година, коли пора вставати), погляд, яким професор показував присутнім на заснулу дружину. Спершу він тільки дивився на неї й осміхався, бо коли як лікар засуджував пообідні соньки-дрімки (принаймні він наводив цей науковий резон, аби насамкінець мати змогу обурюватися, але навряд чи був рішучим ворогом мертвої години, оскільки погляди його на цей предмет часто мінялися), то як муж, володар і скалозуб, любив шкилювати з жінки, злегка термосити її, щоб вона, прокинувшись, заснула знов і щоб мати приємність будити її наново.