«Овва, що тобі таке? — спитала вона, побачивши, як Вердюрен, поквапливо, ніби задихався з люті й прагнув ухопити свіжого повітря, вийшов на дощаний кружганок, звідки розгортався краєвид на долину. — Знову Саньєт розсердив тебе? Але ж ти знаєш, що він ідіот, то чого ж лютувати й доводити себе до білого гарту? Це мене лякає, — звернулася вона до мене, — йому це вадить, кров збігається до серця. Але я визнаю: іноді, щоб витримати Саньєта, а надто пам’ятати, що ми запрошуємо його з обов’язку милосердя, треба янгольського терпіння. Мене, щоб ви знали, його розкішна глупота просто звеселяє. Ви, мабуть, чули, що він бовкнув по обіді: «Я не вмію грати в віста, зате граю на роялі»? Розкіш! Це щось уже космічне, тим паче, що це брехи: він не вміє грати ні в карти, ні на роялі. Але мій муж, глянути, ніби шорсткий, а насправді дуже вражливий, дуже добрий, і цей егоїзм Саньєта, який тільки й думає, який він справляє ефект, бісить його. Годі-бо, серце, утишся, адже казав тобі не раз Коттар, що це шкодить твоїй печінці. І все це на мені потім окошиться, — знову звернулася до мене пані Вердюрен.
— Завтра Саньєт явиться й буде нервуватися і пхикати. Бідачисько! Він дуже хворий. А проте, не можна через це інших на той світ заганяти. 1 треба ж отаке: навіть коли він дуже мучиться, коли так хочеться його пожаліти, він відштовхує від себе своєю глупотою. Леле, який з нього недоумок! Ти йому скажи якнайласкавіше, що після таких сцен ви обидва зляжете, — а так, то щоб ноги його більше тут не було: він цього боїться як вогню і твої слова подіють на нього заспокійливо», — нашіптувала пані Вердюрен чоловікові.
По праву руку з вікон моря вже майже не було видно. А з вікон по ліву — очам відкривалася долина, засніжена місячним сяйвом. Вряди-годи лунали голоси Мореля й Коттара: «Козирі у вас єсть?» — «Yes». — «Ну, тоді ви сам собі оборонник», — відповів на Морелеве запитання маркіз де Камбремер, йому було видно, що в доктора повна жменя козирів. «Ось вам дзвінкова краля, — сказав доктор. — Вам відомо, що вона світка? Вона світкує, вона й б’є. От і ґиґнув ваш сорбонник, — звернувся доктор до маркіза де Камбремера, — зостався тільки університет-ник». Маркіз де Камбремер признався, що йому невтямки, чому доктор з доброго дива заговорив про Сорбонну. «Мені вчулося, ніби ви сказали: «Ну, тоді ви сам сорбонник». — «Я сказав: «сам собі оборонник»!» Доктор накивав бровою на знак того, як дотепно він скаламбурив. «Стривайте, — додав він, показуючи на свого супротивника, — ось я зараз розтрощу його, як еспанців під Трафальгаром». Очевидно, доктор справді зробив удалий хід, бо на радощах, хихочучи, став поводити плечима, а це в сім'ї, в «роду» Коттаровому, було ознакою майже тваринної втіхи. У попередньому поколінні цей жест супроводжувався ще й іншим: затирати собі руки, ніби намилюючи їх. Сам Коттар раніше робив і той рух і той, але одного дня затирати руки перестав, тільки не відомо, завдяки чиєму втручанню — подружньому чи відомчому. Навіть граючи в доміно, коли він змушував партнера «помізкувати» і скористатися дублем-шість, що було для Коттара райською насолодою, він тільки поводив плечима. А коли він — у дуже рідку стежку — на кілька днів їхав до себе на батьківщину й зустрічався з якимось двоюрідним братом, який і досі затирав собі руки, то, повернувшись, хвалився жоні: «Неборака Рене надто вже провінціал». «Чи пан має пахолятко?
— сказав він, звертаючись до Мореля. — Ні? Тоді я ходжу старим Давидом». — «Що ж, у вас п’ять, ви виграли!» — «Блискуча перемога, докторе», — озвався маркіз. «Піррова перемога, — промовив Коттар, обертаючись до маркіза і дивлячись на нього з-над пенсне: його цікавило, яке враження справив його дотеп.
— Як маєте час, — сказав він Морелеві, — даю змогу відігратися. Мені тасувати... А, ні! Он під’їхали коні, відкладемо до п’ятниці. Я утну вам такого фигля, якого не так легко розшолопати». Вердюрени випроваджували нас. Принципалка примилялася до Саньєта, аби мати певність, що він завтра приїде. «Ви, хлоню, мабуть, без пальта, — сказав мені Вердюрен, якого вік уповаж-нював на батьківське звертання. — А погода, здасться, змінилася». Вердюренові слова неабияк мене врадували, ніби таємне життя, чергування у природі нових явищ заповідали інші зміни, зміни в моєму житті, і створювали для мене нові можливості. Тільки-но від’їжджаючі відчинили паркову хвіртку, як стало відчуватися, що на «кін» уже виходить інша погода; у чатинни-ку (де колись маркіза де Камбремер марила Шопеном) схоплювався свіжий вітрець, істна розкіш літа, і ледь чутно, лагідними для вуха переливами, комизистими вихорцями заходжувався вигравати поривчасті свої ноктюрни. Я подякував за плед, але потім, прибуваючи сюди удвох із Альбертиною, я його вже приймав — не так для захисту від холоду, як для збереження в таємниці нашого раювання. Кинулися шукати норвезького філософа, але марно. Може, йому зробилася сонячниця? Чи він боявся спізнитися на потяг? А може, по нього прилетів аероплан? Може, він сподобився внебовзяття? Так чи інакше, він зник, наче божество, ніхто навіть і не охнув. «На вас усе таке благеньке, — сказав мені маркіз де Камбремер, — а холод собачий». — «Чому собачий?» — спитав доктор. «Хай пан стережеться астми, — торочив маркіз. — Моя сестра ніколи не виходить увечері. Зрештою нині вона почувається зле. У кожному разі не йдіть простоволосий, зараз же надіньте капелюха». — «Ця задуха не від холоду», — напутливо проголосив Коттар. «Ага, ага,