— сказав маркіз де Камбремер, похиляючи голову, — якщо ви такої думки...» — «Авжеж!» — підхопив доктор, посилаючи маркізові з-над пенсне усміхнений погляд. Маркіз де Камбремер засміявся, але переконаний, що має рацію, наполягав на своєму. «А все ж, — зауважив він, — щоразу, як моя сестра вийде ввечері, у неї напад хвороби». — «Трахтуватися мені з вами смішно, — відповів доктор, не розуміючи, що це непоштиво. — А втім, на морі я не практикую, хіба що покличуть на консиліум. Тут я на канікулах». Канікули в нього затягайся навіть надовше, ніж йому, певне, хотілося. Коли маркіз де Камбремер, сідаючи з ним до повозу, сказав: «Нам пощастило, поблизу від вас (не з вашого боку бухти, а з того, але бухта в цьому місці така вузесенька) мешкає ще одне світило: доктор дю Бульбон», — Коттар налаштований з «деонтологічних» міркувань щадити самолюбство своїх колег, не утримався від вигуку, як того фатального для мене дня, коли ми з ним завітали до казино. «Який з нього лікар! Він лікар від красного письменства, його терапія — терапевтична фантастика, звичайнісіньке дурисвітство. Але це не заважає нам підтримувати нормальні взаємини між собою. Якби я не спакував уже валіз, я б на пароплаві махнув до нього». Проте, побачивши, якої міни прибрав Коттар, гомонячи з маркізом де Камбремером про доктора дю Бульбона, я відчув, що пароплав, на якому він був радий до нього махнути, дуже скидався б на той корабель, який спорядили салернські ескулапи, завзявшись погубити цілющі води, відкриті іншим лікарем-літератором, Верґілієм (той так само відбив у колег усю клієнтуру), але який при переході потонув укупі з ними. «Прощавайте, мій любий Саньєте, не забудьте приїхати завтра, ви ж бо знаєте, як вас любить мій малжонок. Він цінує вашу дотепність, ваш розум; атож, ви це за ним знаєте, він любить пирскати, але він не може без вас обійтися. Перше його запитання: «А Саньєт приїде? Я так люблю, коли він приїжджає до нас!» — «Я ніколи такого не казав», — похвалився Саньєтові Вердюрен з удаваною щирістю, яка мала підтверджувати правдивість слів Принципал-ки про його ставлення до Саньєта. Потім, зиркнувши на годинника, мабуть, на те, щоб скоротити прощання, бо тягло вже вечірньою прохолодою, він сказав машталірам, щоб ті поганяли коні, але пильнували на узвозі, а нас запевнив, що на потяг ми встигнемо. Кожного з «вірних» потяг мав довезти до його станції, закінчуючи на мені, бо ніхто більше не їхав аж до Баль-бека, і починаючи з Камбремерів. Камбремери висідали перші; щоб не гнати коней уночі по горі, вони сіли вкупі з нами до вагона в Дувіль-Фетерні. Насправді найближче до них було не від цієї станції (вона була досить відлегла від села і ще більше — від замку), а від Ла-Соні. Доїхавши до Дувіль-Фетерна, маркіз де Камбремер, як казала Франсуаза, хотів «тицьнути грошину» Вердюреновому машталірові (тому, хто журився і хто мав чуйну душу), бо маркіз де Камбремер був гойний і з цього погляду радше «вдався в маму». Але, мабуть, в ньому чи не озвався «тато», бо, даючи винагороду, він раптом завагався, ніби тут вкралася помилка: чи то його власна (скажімо, у пітьмі він дав су замість франка), чи то обдарованого, який проочив розміри цієї датки. Ось чому він сказав із притиском: «Даю вам франка, бачите? — і покрутив перед машталіром блискучою монетою, щоб «вірні» могли потім розповідати про це пані Вердюрен. — Бачите? Се цілих двадцять су, а кінець же короткий». Камбремери розпрощалися з нами в Ла-Соні. «Я скажу сестрі, — ще раз пообіцяв він мені, — що ви страждаєте на ядуху, її це зацікавить напевне». Я зрозумів його слова так: «Це її потішить». Його дружина, прощаючись зі мною, продемонструвала таку форму вжитку відомого мені прізвища, яка шокувала мене тоді навіть у листах, хоча згодом ми до неї й звикли, але яка у живій мові ще й досі, як мені здається, у своєму зумисному недбальстві, у своєму штучному панібратстві криє якусь нестерпну педантичність. «Рада, що провела з вами вечір, — сказала вона мені.