Заходив служник. Я не казав йому, що дзвонив кілька разів, бо розумів, що досі мені тільки снилося, ніби я дзвонив. А проте мені було лячно на думку, що мій сон мав ясність свідомости. Раз так, то чи не притаманна і свідомості вся нереальність сну?
Зате я питав служника, хто так настирливо дзвонив уночі. Той відповідав: «Ніхто», і мав усі підстави так твердити, бо дзвінки фіксувалися на «табло». Але ж уві сні мені все лунало «бринь» та «бринь», щоразу зі скаженою силою, лунало у вухах ще й нині і, певне, лунатиме ще кілька днів. А втім, рідко буває так, щоб сон перекидав спогади у наше свідоме життя, зазвичай вони згасають укупі з ним. Можна полічити ці аероліти. Якщо це думка, зроджена сном, вона розпадається дуже швидко на такі дрібнесенькі часточки, що їх і не знайти. Але тут сон сфабрикував звуки. Матеріяльніші, простіші — і тривали вони довше. Мене здивувало, що, як казав служник, було ще рано. А проте я відчував себе відпочилим. Триває довго лише легка дрімота, бо, бувши посередником між явою і сном, зберігаючи про яву тьмяне, але стійке враження, вона потребує куди більше часу, аби дати нам відпочити; натомість глибокий сон може бути короткий. Я почувався добре з іншої причини. Якщо для того, щоб відчути важкий тягар утоми, досить згадати, що ти втомився, то, щоб створити стан супокою, досить сказати собі: «Я відпочив». Цього разу мені снилося, наче панові де Шарлюсу сто десять років і він оце щойно дав двоє мордасів рідній матері; а ще мені снилося, буцімто пані Вер-дюрен купила китичку фіялок за п’ять мільярдів; тож я був переконаний, що спав твердим сном, що мені приснилися у спотвореному вигляді мої вражіння від учорашнього дня та всілякі можливості, приховані в поточному житті; цього було досить, аби я відчув себе цілком відпочилим.
Я дуже здивував би свою матір, якій усе було невтямки, з якого дива пан де Шарлюс унадився до Вердюренів, якби розповів їй (якраз у день, коли я замовив для Альбертини точок, потаєнці, аби зробити їй сюрприз), з ким пан де Шарлюс обідав у Бальбе-ку, в ресторані Ґранд-отелю. Здогадуєтеся, з ким? З виїзним лакеєм кузини Камбремерів. Лакей був убраний як на весілля, і коли простував із бароном по холу, то в очах туристів (як сказав би Сен-Лу) «сходив би за світовця». Навіть молоді посильні, «ле-вити», які в цю хвилю спускалися юрмою по східцях храму (була саме перезміна), не звернули уваги на двох прибульців, з яких один, пан де Шарлюс, ішов, потупившись, і вдавав, ніби вони теж його не цікавлять. Здавалося, він торує собі шлях серед них. «Пишайся, квіте обраного люду», — промовив він, згадавши Расіно-вого вірша, під яким мислилося зовсім інше. «Що, прошу?» — перепитав виїзний лакей, не вельми тямущий у класиці. Пан де Шарлюс не відповів: його самолюбству неабияк лестило, що він може знехтувати запитання і йти, нікого не бачачи перед себе, нібито в готелі не було інших пожильців, нібито в усьому світі існував лише він, барон де Шарлюс. Але, провадячи далі монолог Иосавети, де мовилося: «Прийдіть, прийдіть, мої хороші дочки!»