— нараз відчув несмак і не додав, як вона: «Треба їх покликати», бо ці підпарубки ще не вийшли з дітей і не мали статевої дійшло-сти, достатньої для того, щоб подобатися панові де Шарлюсу. Виїзному лакею пані де Шевреньї він написав, не сумніваючись у його покорі й гріючи надію, що той уже змужнів. Але тепер, зблизька, барон побачив, що лакей надто жінкуватий. Він ознай-мив йому, що гадав мати справу з кимось іншим, бо знав на вигляд іншого лакея пані де Шевреньї, якого справді завважив на передку. Тамтой був найщиріший мугиряка, цілковита протилежність цьому, який, навпаки, вважав свою кокетність за перевагу, він вірив, що саме його манери світовця принадили пана де Шарлюса, тож ізразу навіть не дошолопав, про кого каже барон. «Я маю лише одного приятеля, але на нього ви зазіхнути не могли — надто вже він гидомирний, це нечеса-хлоп». Сама думка, що барон, може, накинув оком на того хама, зачепила його самолюбство. Барон здогадався про це, а проте розпитував його далі. «Але я не зарікався знайомитися лише з челяддю пані де Шевреньї, — сказав він. — Чи не могли б ви тут чи в Парижі, оскільки ви незабром вертаєтесь, познайомити мене з вашими товаришами з того чи того дому?» — «Ні, де там! — відповів лакей. — Я не бачуся ні з ким із мого стану. Я озиваюся до них лише в справах. Але я можу познайомити вас із неабиякою людиною». — «Хто ж це такий?» — спитав барон. «Принц Ґермантський». Пан де Шарлюс махнув рукою спересердя: пропонувати йому чоловіка такого віку, та чи й потрібна йому в цьому разі рекомендація виїзного лакея? Отож він сухо відхилив цю пропозицію і, ставлячи на місце цього пановитого лакузу, знову заходився тлумачити, на чому йому залежить, на якому роді, на якому типі, хай це буде навіть жокей... Боячись, як би їх не почув нотар, проходячи мимо, він перевів балачку на інше і з притиском, голосно мовив, ніби доказуючи попереднє: «Атож, попри свої літа, я палкий колекціонер марничок, мене надить гарне безділля, я скупаю, не шкодуючи золота, старовинну бронзу, античні свічники. Я обожнюю Красу».
Але, щоб лакей уторопав, що тему змінено, попри всю раптовість цієї зміни, він так вирубував кожне слово, ба більше, щоб нотар почув його, так голосно репетував, що всього цього кумедіянтства вистарчило б, аби зрадити його секрет гострішому слухові, ніж слух міністерського урядовця. А урядовець ні про що не здогадався, як і решта готельних гостей; усі побачили в цьому вичепуреному виїзному лакеєві гожого чужинця. Та коли світовці спіймалися на гачок і подумали, що це шиковний янкі, то службовці при його появі одразу ж розкусили його — так галерник розпізнає галерника, — на відстані відчули, хто це, ще швидше, ніж деякі тварини нюхом чують подібних до себе. Старші кельнери попідводили голови. Бме підозріло глипнув. Доглядач винниці стенув плечима і закинув на нього гадючки, затуливши рота долонею, мовляв, так буде гречніше, одначе всі його почули. І навіть наша стара Франсуаза, чий зір підупав і яка в цю мить ішла під сходами обідати з «кур’єром», впізнала служника у тому, кого завсідники готелю переплутали з паном, — так стара мамка Евріклея впізнає Одисея куди раніше за бенкетарів-женихів, — і, бачачи, як пан де Шарлюс чимчикує з ним запанібрата, зажурилася, так ніби всі ті обмови, які вона чула, але відкидала, прибрали в її очах скрушної правдоподібности. Вона ніколи й словом не обмовилася ні мені, ні комусь іншому про цю зустріч, хоча та задала її мозкові неабиякої роботи, бо згодом, у Парижі, щоразу, як стара бачила «Жюльєна», якого досі так любила, вона була з ним ввічлива, проте холодна і надзвичайно стримана. Зате після цієї зустрічі мені звірилася інша людина: Еме. Коли я минав пана де Шарлюса, барон, який не сподівався спіткати мене тут, гукнув: «Добривечір!» і з недбальством (принаймні позірним) великого пана, який вважає, що йому море по коліна і що йому краще ні перед ким не критися, скинув угору руку. Отож Еме, пасучи очима барона й бачачи, як я вклонився товаришеві жевжика, від якого за милю відгонило служником, увечері спитав мене, хто ж той товариш такий. Бо з якогось часу Еме любив погомоніти зі мною або, як він казав, воліючи підкреслити філософський, за його словами, характер наших балачок, — «пометикувати». Я часто казав йому, що мене ніяковить те, що він стоїть над моєю душею, коли я обідаю, а не сяде і не поділить зі мною трапезу, а він відповідав, що зроду ще не бачив пожильця, який би «так розсудливо мислив». Зараз Емі розмовляв з двома гарсонами. Вони хтозна-чому вклонилися мені; обличчя їхні були мені незнані, хоча в голосі вчувалося щось знайоме. Еме не подобалися їхні обраниці, і він путрив обох за заручини з ними. Він узяв мене за свідка, але я відмагався, що тут я не суддя, бо ці люди мені не знані. Вони назвались і нагадали, що часто обслуговували мене в Рівбелі. Але один запустив вуса, а другий поголив їх і постригся наголо, ось чому, хоча голови у них на в’язах були все ті самі (а не інші, як після нездарної реставрації Нотр-Даму), мій погляд на них не затримувався: так усілякі дрібниці не попадаються на очі тим, хто проводять найретельніший трус, лежать на видноті перед усіма і ніхто їх не помічає. Як тільки-но вони назвалися, я одразу пізнав невиразну музику їхніх голосів, бо побачив їхні давні подоби, що її, ту музику, підкреслили. «Хочуть женитися, а по-англійському ні бе ні ме!» — сказав Еме, не думаючи про те, що я не дуже розбираюсь, які в кого обов’язки в готельному господарстві, і не знаю, що той, хто не володіє чужими мовами, не може розраховувати на гарне місце. Гадаючи, що Еме, однак, легко довідається, що новий обідник — пан де Шарлюс, ба навіть здумає, що обслуговував його в ресторані, коли барон візитував маркізу де Вільпарізіс під час мого першого приїзду до Бальбека, я сказав Еме, хто він. Еме чогось не пам’ятав барона де Шарлюса, а проте його ім’я справило на нього глибоке враження. Він сказав, що завтра пошукає в себе в речах одного листа, який, можливо, я зумію розтлумачити. Мене це здивувало: коли я вперше приїхав до Бальбека, панові де Шарлюсові захотілося передати мені книгу Берготта, і він викликав не кого-небудь, а Еме, а потім знов мав зустрітися з ним у паризькому ресторані, де я снідав з Сен-Лу та його коханкою і де опинився пан де Шарлюс, вистежуючи нас. Правда, Еме не міг виконати це доручення особисто, бо в першому випадку спав, а в другому — прислужував у ресторані. А все ж я мав великий сумнів у його щирості, коли він запевняв, що не знає, хто такий пан де Шарлюс. Звісно, він міг припасти до мислі баронові. Як усі коридорні в бальбецькому готелі, як багато хто з лакеїв принца Ґермантського, Еме належав до раси давезнішої, а отже, й шляхетнішої, ніж сам принц. Коли ви приходили замовляти окремий кабінет, спершу здавалося, що в залі ні лялечки. Але трохи згодом у буфетній уже бовванів монументальний метрдотель з породи рудих етрусків, яку Еме, власне, втілював у собі, трохи вже підтоптаний від надуживань шампанським і майже готовий для лікування конрексевільською водою. Не всі клієнти домагалися від обслуги тільки сервісу. Молоді посильні, вельми совісливі, поквапливі, бо їх чекала в місті коханка, намагалися мерщій накивати п’ятами. Еме закидав їм, що вони люди легковажні. Він мав на це право. Сам він був статечний. Мав дружину й дітей, ради них дбав про свою славу. Якщо гість — жінка або чоловік — виказували йому свою ласку, він не відкидав запрошення, хоч би довелося зночувати ніч у готелі. Бо праця передусім. Його тип завжди був до любости панові де Шарлюсу, і я запідозрив Еме у брехні, коли він мене запевнив, що не знає барона. Я помилявся. Ґрум цілком щиро сказав отоді баронові, що Еме (той дав йому назавтра доброго прочухана) уже ліг спати (чи пішов), а іншим разом — що він обслуговує в ресторані. Але уява завжди б’є не на те, що є насправді. Тож сум’яття грумове, попри щирість його перепросин, заронило в душі де Шарлюса підозру і сколихнуло такі почуття, про які Еме й гадки не мав. Ми бачили також, як Сен-Лу завадив Еме спуститися до повозу, де пан де Шарлюс, вистаравшись хтозна-яким побитом про нову адресу метрдотеля, зазнав нового розчарування. Легко собі уявити, як був уражений Еме (який не помітив барона), коли того дня, як я снідав із Сен-Лу та його коханкою, він одержав запечатаного листа з гербом Ґермантів, листа, звідки я процитую кілька пасусів для ілюстрації того, як на чомусь схибнута розумна людина може писати розсудливому дурневі. «Ласкавий пане! Попри всі заходи, які здивували б багатьох тих, хто дурно мріє про знайомство зі мною та мій уклін при зустрічі, мені так і не пощастило допнутися того, щоб ви, добродію, вислухали мої пояснення. Ви не вимагали їх від мене, але я вважав за справу моєї та вашої гідности вділити їх вам. Отже, викладу на папері те, що було б зручніше висловити усно. Не потаю, що коли я вперше побачив вас у Баль-беку, ваша фізіономія здалася мені вельми антипатичною». (Далі йшли міркування про схожість Еме — виявлену лише на другий день, — з одним померлим палко коханим другом.) «От мені й подумалося, що ви могли б, не занедбуючи своїх обов’язків, навідувати мене інколи, щоб зіграти зі мною в карти, розвіяти мій смуток веселощами цієї забави і створити ілюзію, ніби він живий. Ви, певне, снували бозна-які гадки, більш чи менш