ішо розминалися з даними, які подавав у своїй книжці кюре. Один твердив, що Епревіль виводиться з Спревіла, а другий бачив його етимологічний корінь у Аправілі.) За першим разом ми рушили туди вузькоколійкою, в супротивний бік від Фетерна, тобто у бік Ґратваста. Сонце пекло немилосердно, а ми вибрались одразу після сніданку, і це була кара. Я волів би не їхати так зрана; сліпуче, розпечене повітря породжувало мрію про лінощі та прохолоду. В обидві наші покої, мамин і мій, неоднаково розташовані, з різною температурою, воно вливалось, мов у купальні кабіни. Мамина туалетна кімната змережана сонцем, сліпучої білоти, мавританського штибу, здавалась опущеною на дно криниці, завдяки чотирьом тинькованим стінам, на які вона дивилася, — вгорі, над нею, у порожньому квадраті, світило небо, по якому линули одна по одній м’які здиблені хвилі, і яке здавалося (в силу бажання, що його воно будило) ставком або розлитим по якійсь терасі, або побаченим у перекинутому вигляді в люстрові примоцьованому біля вікна), ставком, повним голубої води, призначеної для омовіння. Попри давучу спеку ми поїхали годинним потягом. Але Альбер-тині було дуже гаряче у вагоні, ще гарячіше під час довгого пішого походу, і я боявся, щоб вона не застудилася потім, сидячи нерухомо в вогкому виярку, куди не сягало сонце. А втім, коли ми з нею почали вчащати до Ельстіра, я побачив, що вона знає ціну не лише розкоші, а й навіть певному комфортові, приступному людям не з її кишенею, і тепер я порозумівся з одним бапьбецьким стельмахом, щоб той щодня присилав нам повіз. Ховаючись від спеки, ми їхали через ліс Сорочий Брід. Незрима присутність безлічі птахів, зокрема напівморських, — вони перекликалися на деревах, — створювала враження супокою, якого зазнаєш, заплющившись. Сидячи обік Альбертини, в її обіймах, у глибу повозу, я слухав щебет цих океанід. І коли мені ненароком наверзався на очі якийсь пурхотливий співак, зв’язок між ним і його співом уривався, і мені не вірилось, що звук може йти з цього малесенького тріпотливого тільця, з цієї лякливої грудочки з безвиразними намистинками очок. Повіз не міг нас завезти аж до церкви. Я зупиняв його на виїзді з Кетгольма і прощався з Альбертиною. Бо вона злякала мене, говорячи про церкву так, як вона висловлювалася про забутки мистецтва та про деякі картини: «Як мені було б утішно оглядати її вкупі з вами!» Цієї втіхи дати їй мені була несила. Я втішався, лише як милувався на щось гарне самотою або ж як увесь поринав у споглядання і мовчав. Та оскільки їй здавалося, ніби вона сприймає штуку завдяки мені, хоча це було неможливе, то я волів за краще розпрощатися і сказати, що я заїду по неї надвечір, а поки що махну до пані Вердюрен чи до Камб-ремерів чи навіть до Бальбека провести годинку з мамою, але не далі. Принаймні так я чинив попервах. Одного разу Альбертина, набурмосившись, кинула: «От гадство, і треба ж природі отак влаштувати: Йоан Хреститель-на-Езі — по один бік, Ла-Рас-пельєр — по другий: сиди цілісінький день як прив’язана або там, або тут», і тоді я, потому як мені принесено точок і шарф, замовив, собі на безголов’я, авто в Сен-Фаржо (у панотчиковій книзі наводиться інша назва: Sanctus Ferreolus). Альбертина нічого не знала; зайшовши по мене, вона спершу здивувалася, почувши, як перед готелем гуде мотор, а потім, довідавшись, що авто жде нас, зраділа великою радістю. Я попросив її на хвильку зайти до мого номера. Вона стрибала від захвату. «Ми поїдемо до Вердюренів!» — «Так, але скоро ви поїдете автом, то добре б вам причепуритися. Подивіться, ось оце вам буде до лиця!» І я витягнув зі сховку точок і шарф. «Це мені? Ох, який ви милий!» — гукнула вона, кидаючись мені на шию. Єме, спіткавши нас на сходах, пишаючись Альбертининою гожістю і нашим способом пересуватися (бо авта в Бальбеку були ще рідкістю), з видимою втіхою провів нас до порогу. Альбертині хотілося показатися в новому наряді, і вона попросила мене опустити буду, а потім знову підняти, щоб вільніше почуватись удвох. «Ну? — сказав Еме механікові, якого він зрештою не знав і який не ворухнувся. — Ти що, не чуєш, що тобі наказано спустити буду?» Бо Еме, битий жак у готельному сервісі, де він доскочив доброго становища, не губився, як машталір, в очах якого Франсуаза була «дамою»; навіть не бувши знайомий з кимось із низоти і зроду його досі не зустрічавши, він, одначе, йому «тикав», причому було невтямки, чи це з його боку хамне паношення чи свійське панібратство. «Я не вільний, — відповів водій, який не знав мене. — Мене найнято для панночки Сімоне. Цього пана я не повезу». Еме зареготав. «Ех! Слухай, ти, тумане! — згукнув Еме, і механік одразу йому повірив. — Це ж і є панночка Сімоне, а пан, який каже тобі спустити буду, — твій замовник!» Еме не дуже симпатизував Альбертині, і нарядом її пишався тільки тому, що його замовляв я, а проте він шепнув шоферові: «Либонь, був би рад щодня возити таких принцес, ге?» Сьогодні ми вперше поїхали автом, і я вже не міг податися до Ла-Распельєр сам, як їздив туди раніше, поки Альбертина малярувала; вона зголосилася їхати туди зі мною. Хоча вона й гадала, що можна буде затримуватися тут і там дорогою, їй не спало, що ми могли б поїхати спершу до Йоана Хрес-тителя-на-Езі — в супротивний бік, цебто відбути прогулянку, для якої відводився наступний день. Та ось вона дізналася від механіка, що можна залюбки махнути до Йоана Хрестителя, що він доправить нас туди за двадцять хвилин і що ми можемо там пробути, як забажаємо, кілька годин чи проїхати ще далі, бо шлях із Кетгольма до Ла-Распельєр забере в нього не більше як тридцять п’ять хвилин. Ми в цьому переконалися, коли машина, зірвавшися з місця, одним плигом подолала відстань у двадцять кроків доброго коня-бігуна. Відстані — це лише відношення простору до часу, і змінюються вони разом із цим останнім. Ми передаємо труднощі пересування в милях, у кілометрах, але ця система мір підводить, як тільки труднощі меншають. Малярство змінюється з тієї самої причини, оскільки село, розташоване нібито не в тім світі, де стоїть інше, стає сусіднім із ним, коли змінять масштаби краєвиду. В кожному разі звістка, що існує такий Усесвіт, де два на два п’ять, а пряма не є найкоротшою відстанню між двома точками, не так би вразила Альбертину, як слова механіка, що можна собі любісінько в пообіддя махнути до Йоана Хрестителя і до Ла-Распельєр, до Дувіля і до Кетгольма, до Сен-Мар-ле-В’є і до Сен-Мар-ле-Ветю, до Ґурвіля і до Бальбека-ле-В’є, до Турвіля і до Фетерна, бо ж досі то були бранці, наглухо затокарені в комор-ках окремих днів, як раніше Мезегліз і Ґермант; бранці, яких одні й ті самі очі не могли побачити в одне й те саме пообіддя, але які були визволені велетнем у семимильних чоботях і які оточували нас у полудень усіма цими дзвіницями, вежами, старими садами, що їх поквапливо відслонював поблизький лісок.