Ґабріеля чи на вулиці Монсо це вже пишний сад, розкіш, дозволенна хіба для мультимільйонерів, — так само й малопомітні ху-допахолки, що, навпаки, тирлувалися на паризьких раутах, ставали повновартісними в понеділок пополудні у Ла-Распельєр. Ледве вони вмощувалися довкола столу, застеленого обрусом із червоним узором і поставленого під різьбленими трюмо, їм подавали галети, нормандські соложеники, торти у кшталті човна з вишнями, схожими на корали, а також інші, звані «дипломатами», і негайно ж ці гості, опинившись поблизу великої лазурової чаші, на яку виходили вікна і якої не можна було не бачити рівночасно з ними, зазнавали незвичайної метаморфози, незвичайної переміни, що перетворювало їх у щось коштовне. Ба більше, ще перед зустріччю з новими візитерами, коли в понеділок у пані Вердюрен збиралися гості, людям, чиї очі в Парижі звично перебігали по елегантних запрягах на стоянці біля пишних палаців, тьохкало серце, коли вони бачили, як під великими лараспельєрськими ялинами зупиняються два чи три благенькі ридвани. Мабуть, це пояснювалося зовсім інакшим сільським обрамленням; завдяки такому переміщенню світські враження віднаходили свіжість. А ще тим, що благенька ресорка, найнята для поїздки до пані Вердюрен, викликала в уяві чудову мандрівку і дороженний «підряд», укладений з візником, який зажадав «стільки-то» за цілий день. Ба ця розворушена цікавість до прибульців, розгледіти яких ще було годі, виникала ще й тому, бо всі загадувалися питанням: «Хто ж воно оце приїхав?» — питанням, на яке важко було відповісти, не знаючи, хто міг завітати на тиждень до Камбремерів чи до когось іншого і яким, однак же, приємно загадуватися в сільській глухомані, де зустріч із віддавна вже не баченою людиною чи нове знайомство перестає бути, як у паризькому житті, докучливим обов’язком і наповнює втіхою пустку самоти, і де навіть прибуття пошти стає святом. Того дня; коли ми прибули автом до Ла-Распельєр, — а то був не понеділок, — обоє Вердюренів, мабуть, відчували ту потребу в людському товаристві, яка в’ялить і чоловіків, і жінок і будить охоту викинутися в вікно у хворого, замкненого далеко від рідні для лікування самотністю. Бо новий служник, бідовіший і вже обізнаний з тутешньою лексикою, сказав нам, що «як пані вдома, то має бути біля «Дувільського вигляду», що він «зараз усе вивідає», відтак збігав кудись і за мить ознай-мив, що «пані просить». Коси у пані Вердюрен були трохи розчухрані, бо вона вже встигла побувати в саду, пташарні та на городі, де годувала павичів і курей, вибирала яйця, рвала овочі й квіти, «аби врядити на столі алейку», схожу на садову; з тією хіба різницею, що настільну утворювали речі корисні та їстівні, бо ж довкола інших дарів саду, тобто за грушами, за сніжками, стирчали на гінких стеблах синяки, гвоздики, троянди й кореопсис, між якими, наче між квітучими дороговказами, заглядали в шибки, краючи море, кораблі. З того подиву, який подружжя Вердюренів (переставши розставляти квіти, аби привітати заповіданих гостей) виявило, коли з’ясувалося, що це всього-но ми з Альбертиною, я зрозумів, що новий служник, моторний, але ще не звиклий до мого прізвища, перекрутив його, а пані Вердюрен, коли їй назвали незнайомих відвідувачів, дозволила ввести нас, бо їй кортіло побачити бодай когось. Новий служник сочив за цією сценою з-за дверей, силкуючися з’ясувати нашу ролю в цьому домі. Та враз прожогом шаснув геть, бо вступив сюди на службу лиш учора. Давши Вердюренам надивитися на свій точок і шарф, Альбертина послала мені погляд, нагадуючи, що в нас лишається не так багато часу для того, що ми намислили. Пані Вердюрен умовляла нас зостатися на підвечірок, але ми рішуче відмовилися, і тут вона висловила намір, здатний занапастити всю втіху від прогулянки з Альбертиною. Принципалка, не годна чи то розлучитися з нами, чи то прогавити нову розвагу, запрагла поїхати з нами. Давно призвичаєна до того, що такі її пропозиції викликали нехіть, і, очевидно, не певна, чи справить нам приємність, що вона в розмові з нами прикрила свою несміливість надмірним ентузіазмом і, вдаючи, ніби не сумнівається в нашій згоді, ні про що не питала нас, а заявила мужеві таким тоном, ніби зласкавлювалася до нас: «Я відпроваджу їх». Водночас вона заквітчала свої уста не індивідуальною, сказати б, усмішкою, а тією, яку мені доводилося бачити в деяких людей, коли ті з лукавою міною мовили Берготтові: «Я вже купив вашу книжку, можете бути певні», — усмішкою гуртовою, універсальною, яку в разі потреби — так послуговуються залізницею або мебльовим фургоном — удають на своєму обличчі різні люди, окрім осіб дуже рафінованих, як от Сванн або пан де Шарлюс, чиї уста ніколи не кривилися таким усміхом. Наш приїзд був зіпсований. Я вдав, ніби не зрозумів пані Вердюрен. Аж це з’ясувалося, що з нами попхається й пан Вердюрен. «Для пана Вердюрена це буде дуже втомливо», — сказав я. «Ба ні, де там, — заперечила пані Вердюрен заспокійливим і поблажливим тоном,