— муж запевняє, що йому буде дуже приємно проїхати добре знайомим йому шляхом із молоддю; він може сісти обік водія, це його не лякає, а повернемося ми вдвох скромнесенько, потягом, як і належить взірцевому подружжю. Погляньте на нього, він увесь аж світиться!» Пані Вердюрен говорила про свого чоловіка, мов про старого великого маляра, добрягу, в якого душа молодша, ніж у декотрих шмаркачів, і який базграє щось онучатам на забаву. Смуток мій поглиблювало те, що Альбертина не здавалася засмученою, навпаки, ладна була об’їздити з Вердюренами всю околицю. Але в мені нуртувала така несамовита жага насолоди, сподіваної від прогулянки з нею, що я не міг дозволити Принципалці отруїти цю радість; у відповідь на її погрози я несамохіть почав вигадувати всілякі відмовки, але, на жаль, Альбертина завдала мені брехню. «Нам ще треба заїхати в одне місце», — ляснув я себе по лобі. «Куди заїхати?» — здивувалась Альбертина. «Поясню потім, це конче потрібно». — «Ну що ж, почекаємо на вас», — сказала, згодна геть на все, пані Вердюрен. Зрештою зі страху, що мені пе-ребаранчать пожадане щастя, я набрався духу бути негречним. Я навідріз відмовив пані Вердюрен, сказавши їй на вухо, що в Аль-бертини горе, що їй треба порадитися зі мною, тож нам слід побути самим. Принципалка прибрала ображеного вигляду. «Гаразд, ми не поїдемо», — промовила вона тремтячим із гніву голосом. Вона так розсатаніла, що я вирішив удати, ніби йду на поступки: «Але, може, ми могли б...» — «Ні, — урвала вона, не тямлячись уже з люті. — Як я кажу «ні», то ні». Я був подумав, що ми з нею посварилися, але на порозі Принципалка нас нагукала і сказала, щоб ми не «піддурили» її завтра, адже завтра середа і щоб їхали сюди не цим мотором, бо вночі ним їхати небезпечно, а потягом, укупі з усім тісним гуртом, а потім ще сказала спинити авто, вже на парковому узвозі, бо служник забув покласти до машини приготований для нас пакет зі шматочком торта і пісочним печивом. Ми знову рушили, ескортовані якусь хвильку будиночками, які надбігли сюди вкупі з квітами у палісадниках. Нам здалося, що лик цієї місцевости змінився до невпізнання: адже в топографічному образі, створюваному нами про той чи інший пейзаж, простір великої ваги не має. Я вже казав про те, що найбільше розмежовує краї час. Але й час тут не завжди повновладний. Деякі місця, що їх ми завше бачимо як щось окремішнє, в нашій уяві не співмірні з усіма іншими, вони мов у позасвітті, наче ті люди, з якими ми зналися в особливі, відрубні періоди нашого життя, як от служба у війську або дитинство і яких ми не пов’язуємо ні з чим. За першого мого перебування у Бальбеку маркіза де Вільпарізіс любила возити нас, зазвичай одним і тим самим шляхом, до Бомона, бо звідти, з гори, видно було тільки воду й ліс. Маркіза обирала той шлях, вважаючи, що він наймальовничіший, бо вздовж його росли старі дерева, але п’явся він під гору, і коля-са плуганилася повільною ступою. На шпилі ми виходили з ландо, трошки прогулювалися, сідали до повозу й верталися тим самим шляхом, не спіткавши дорогою ні села, ні замку. Я знав, що Бомон — це щось вельми цікаве, вельми далеке й вельми високе, але не мав ані найменшого уявлення, з якого він боку, бо ніколи не проїжджав через нього, вирушаючи кудись-інде; знав лише, що кіньми їхати туди дуже довго. Бомон, очевидно, був у тій самій окрузі (або ж у тій самій провінції), що й Бальбек, але для мене Бомон лежав у якомусь іншому плані, тішився особливим привілеєм екстериторіальности. Однак авто не шанує жодних таємниць; поминувши Енкарвіль, чиї будинки ще стояли мені в очах, ми почали спускатися пагористим путівцем до Парвіля (РШегпі л>і11а), і, вгледівши море, все ще з височини, я спитав, як ця місцевість називається, але, перш ніж "Шофер відповів, упізнав Бомон, повз який проїжджав, сам того не відаючи, стільки разів залізницею, бо узгір’я було за дві хвилини їзди від Парвіля. Уявіть собі, що я дивився б на якогось офіцера, одного з моїх однополчан, як на людину особливу, надто доброзичливу й просту, щоб належати до аристократів, надто несхожу на інших і надто загадкову, щоб належати до звичайних аристократів, і раптом довідався б, що це швагер або кузен тих, із ким я щойно зустрівся десь на обіді, — так і Бомон, несподівано злучений з місцями, які здавалися мені такими відрубними, утратив свою таємничість і посів своє місце в околиці, вжахнувши мене думкою, що пані Боварі й Сансеверина здалися б мені істотами цілком подібними до інших, якби спіткалися деінде, а не в замкнутій сфері роману. Комусь може здатися, що через свою любов до феєричних мандрів залізницею я не поділяв Альбертининого умлівання перед автом, яке везе навіть хворого, куди тому заманеться, і що я вже не вважав саме місце розташування за індивідуальну ознаку, за незмінну сутність краси світової. Звичайно, для авта місце розташування не було, як колись для залізниці, коли я приїхав із Парижа до Бальбе-ка, звичайно, самоціллю, відірваною від турбот житейських; самоціллю, майже ідеальною при від’їзді й майже ідеальною навіть у момент прибуття, прибуття до тієї великої будівлі, де ніхто не живе і яка тільки названа за іменем міста — до двірця. (Залізничний двірець — як мета — немовби дає надію, що я доступлюся до міста, матеріялізацією якої він стає.) Ні, авто підвозило нас до міста не таким чародійським чином: не так, щоб місто відкривалося нашим очам як єдина цілість, відбита в його назві, і творило про себе таку саму ілюзію, яка створюється у глядача в театрі. Шофер запроваджував нас у лаштунки вулиць, спинявся й розпитував пе-реходнів, як їхати далі. Але такий брак інтиму відшкодовувався бодай ваганнями водія, який не знав дороги і раз у раз повертав назад, іграми, в які з нами грала перспектива, змушуючи замок проектуватися на пагорб, церкву на море, поки ми наближалися до нього, ще не зовсім видимого за листям столітніх дерев; відшкодовувався щораз тіснішими колами, заточуваними автом круг зачарованого міста, яке тікає порозницею від погоні й на яке, зрештою, машина пре навпростець, через долину, де воно лежить, простягнене на дні; тож-бо авто, начебто й зриваючи з того місця розташування покров таємниці, накинутий на нього кур’єрськими потягами, створює все ж таки враження, що ми його відкриваємо, що ми його окреслюємо, як циркулем, самі й що воно, те місце розташування, дає відчути нашій дослідницькій руці, відчути з ще більшим трепетом і скрупульознішою точністю, справжню геометрію, поетичний вимір землі.