— гукнув Морель; мабуть, він подумав, що барон під мухою, а може, просто не усвідомлював, що його співрозмовник — людина, власне, делікатніша, ніж він припускав. — Женитися? Дзуськи! Я їй заприсягнуся, та щойно діло дійде до скутку, того самого вечора намащу п’яти». Пан де Шарлюс мав звичку підтримувати чийсь замір, якщо той давав йому скороминущу чуттєву насолоду, та тільки переставав її відчувати, одразу ж давав задки. «1 ти справді так учинив би?» — спитав він, сміючись і горнучись до Мореля. «І оком не змигнув би!!» — запевнив Морель, бачачи, що не відохочує барона тим, що з ним щирує, звіряє йому своє заповітне прагнення. «Це небезпечно», — сказав пан де Шарлюс. «Я спакуюся завчасу і візьму ноги на плечі, ще й адреси не залишу». — «А як же я?» — спитав пан де Шарлюс. «Ясно, повезу вас із собою, — похопився відповісти Морель, хоча йому було не в голові, що сталося б із бароном, не його то був клопіт. — Знаєте, одна ясочка дуже для цього надається, ота шваля, її швальня в домі його ясновельможности». — «Жюп’єнова донька? — гукнув барон у ту саму мить, коли до зали вступив підчаший. — Нізащо!
— додав він, може, остуджений появою третьої особи, а може, ще й тому, що навіть на тих чорних месах, де він любив паплюжити все найсвятіше, він не хотів жертвувати тими, кому симпатизував.
— Жюп’єн — людина славна, а ясочка — чудове дівча, кривдити їх зась». Відчувши, що зарвався, Морель прикусив язика, проте в уяві й далі пас очі на дівчині, у чиїй присутності свого часу, коли він замовляв у неї камізельку, йому хотілося, щоб я величав його «любим, великим артистом». Працьовита від природи, дівчина не поїхала на вакації, але я дізнався згодом, що, поки скрипаль мешкав у бальбецькому краю, вона повсякчас згадувала його гарне личко, ушляхетнене в її очах тим, що Морель прийшов зі мною і здався їй «паничем».
«Я ніколи не чув, як грдє Шопен, — сказав барон, — а міг би, якби Стаматі — я брав у нього уроки — пускав мене до тітки Шіме послухати цього майстра ноктюрнів». — «Ну й цимбал же той Стаматі!» — гукнув Морель. «Навпаки! — відповів пан де Шарлюс свистючим голосом. — Він довів цим свій розум. Він зрозумів, що я ще «теля» і можу улягти Шопеновому впливові. Зрештою це не мало значення, бо я занедбав музику ще замолоду, як і решту мистецтв. Та й дано ж людині для чогось уяву, — додав барон гугнявим, розміреним і протяглим голосом. — Завжди знайдуться люди, які його чули і дадуть вам про нього уявлення. Врешті Шопен для мене був тільки привід, щоб повернутися до медіумічности, яку ви нехтуєте».
Читач помітив, що пан де Шарлюс спершу говорив простацькою мовою, аж це перейшов на звичну йому кучерявість і зачванився. Бо думка про те, що Морель без гризі совісти «кинув би напризволяще» зганьблену дівчину, несподівано завдала йому неабиякої втіхи. Потому як ярість його на якийсь час пригасла, садист (і справді медіумічний), що виліз на мить із нього, зник, повернувши голос щирому де Шарлюсові з його вибагливістю, вражливістю на красу, з його добротою. «Ви недавно грали «П’ятнадцятий квартет» у переведенні для фортеп’яно, що вже саме собою — ідіотизм, бо важко уявити щось менш фортеп’ян-не. Це зроблено на догоду тим, кому ріжуть слух надто цупко напнуті струни Великого Глушка. А власне, той його майже кричущий містицизм — божистий. Цю п’єсу треба грати так, ніби скомпонували її ви самі: молодий Морель, уражений хвилевою глухотою і примарною геніальністю, сидить якийсь час завмерлий. Потім, опанований святим шалом, грає, творить перші такти; зусилля, витрачені на вступ, виснажують його, він хнюпить голову, і на чоло йому падає гарний жмут волосся: це йому треба на те, щоб полонити пані Вердюрен, і водночас на те, щоб перепочити й одновити силу-силенну сірої речовини, зужитої на пітійське перевтілення; зібравшись на силі, у новому пориві неземного натхнення, він накидається на божественну непогасну мелодію, яку берлінський віртуоз (очевидно, пан де Шарлюс так величав Мендельсона) не раз наслідував згодом. Лише в такій манері, єдино трансцендентній і натхненній, я змушу вас грати у Парижі». Коли пан де Шарлюс давав Морелеві такі вказівки, скрипаль злякався куди більше, ніж тоді, як метрдотель забирав забраковані троянди і кюп; він стурбовано питав себе, яке враження це справить у його «класі»? Але роздумам він віддавався недовго, бо пан де Шарлюс наказав йому: «Спитайте у метрдотеля, чи не має він Доброго християнина». — «Доброго християнина? Не розумію».— «Так називаються груші — ви бачите, що час уже подавати десерт. Можете бути певні, у маркізи де Камбремер подають ці груші, бо їх подавали у графині д’Ескарбаньї, а маркіза де Камбремер — це маркіза д’Ескарбанья. Графині ж їх надсилав пан Тібодьє, а вона, бувало, казала: «Цей ґатунок груш називається Добрий християнин — чудові груші». — «А я й не знав». — «Бачу, ви взагалі невіглас. Якщо ви не читали навіть Мольєра... Ну, гаразд, якщо ви не вмієте наказувати, та й у всьому іншому ви пасете задніх, замовляйте просто ті груші, яких так рясно недалеко звідси, тобто Луїз-Бон-д ’Аврани*». — «Луїз як?..»