Чи ж дивина, що людина, яка складає звіти, підсумовує цифри, відповідає на ділові листи, стежить за біржовим курсом, кажучи вам ущипливо: «Знічев’я ви можете собі це дозволити», проймається приємним почуттям своєї вищости. Але ця вищість виявилася б у неї так само гордівливо і навіть ще гордівливіше (бо, зрештою, і заклопотані люди ходять на проханий обід), якби ви розважалися тим, що писали «Гамлета» чи бодай читали його. І тут «заклопотані» люди виявляють короткозорість. Бо некорисливі культурні запити, які хтось при них намагається вдовольнити і які здаються їм кумедними вередами нероби, в їхньому власному фахові висувають у перші лави людей, навряд чи здібніших за них, магістратів чи адміністраторів, але таких удатливих кар’єристів, що «заклопотані» схиляють перед ними голови, приказуючи: «Мабуть, це людина дуже освічена, непересічна особистість». А надто голові суду було невтямки, що ла-распельєрські обіди мене вабили тим, що, за його ж таки слушними словами, ради них я відбував «цілі мандрівки», ще любіші мені через те, що не були для мене самоціллю, що мандрівки самі собою мене не тішили — втіха пов’язувалася зі сподіваним збіговиськом, але залежно від атмосфери вона могла так чи інакше змінюватися. Тепер панувала вже темрява, коли я з теплого готелю, що став мені за домашнє вогнище, потрапляв укупі з Альбертиною до вагона, де ліхтарний відблиск на шибці попереджав на зупинках дихавичного потяга, що під’їжджаємо до станції. Не розчувши її назви, яку вигукнув кондуктор, я, боячись проґавити Коттара, відчиняв дверцята, але замість «вірних» до вагона вдиралися вітер, дощ і холод. Я бачив у тьмі лани, чув море, ми стояли серед гуляй-поля. Перш ніж пристати до «ядерця», Альбертина розглядала себе в люстерку, діставши його з золотого несесера. Під час перших візит, коли пані Вердюрен проводила Альбертину нагору до своєї туалетної, аби та причепурилася перед обідом, я відчував, як усередині цього глибокого супокою, який панував у мені останнім часом, нараз тенькала тривога та ревнощі через те, що я мусив розлучитися з Альбертиною на сходах, і, очікуючи її в вітальні, де збирався кланчик, і дивуючись, що там може так довго робити моя приятелька, я неабияк потерпав, аж якось не витримав і назавтра, спитавши в пана де Шарлюса, які несесери найгожіші, замовив у Картьє телеграфом несесер, який тепер так тішив і Альбертину, і мене. Для мене він був запорукою спокою і дбайливого Альбертининого ставлення до мене. Бо вона, певна річ, здогадалася, що мені не до вподоби її затримки у пані Вердюрен, і нині чепурилася в вагоні.